Владимир Аренев - Порох із драконових кісток

Марта посерфила більш-менш свіжі новини, пов’язані з драконами. «Дослідники з’ясували, що наконечник із кістки дракона завдавав шкоди, аналогічної шкоді від пострілу з аркебузи». «У Горульську молодий режисер Якуб Лакута зробив виставу “Четверта голова Президента”». «У сучасної молоді в цьому сезоні найпопулярнішою є зачіска “Драконовий гребінь”. Особливий шик — вплести у волосся драконові лусочки чи кісточки, перед тим розфарбувавши їх флуорисцентною фарбою». Жодного слова про хоч якісь заборони. І про Ортинськ жодного слова.

Гаразд, подумала Марта, з яких би там причин та інфа не щезла, я мушу розкопати щось. Себто — щось по-справжньому вагоме. Бо гарно ж я виглядатиму: наобіцяла, а потім така «вибачте, не змогла знайти». Зрештою, є бібліотеки, є краєзнавчий музей…

Від однієї тільки думки про бібліотеки та музей їй стало тоскно, але не здаватися ж. Та і які ще є варіанти? Хіба знайти когось, хто жив от хоч би під час останнього падіння.

І — ха! — Марта якраз знала таку людину!

Щоправда, до Аделаїди потрібен був підхід. Не можна просто так зателефонувати людині і заявити: хочу, щоб ти розповіла, як воно було, коли на твій дім пролився магічний град. Марта на місці Аделаїди одразу відправила би такого покидька під три чорти. Чи, якби був цієї миті поряд, — зацідила б в пику.

Аделаїда — делікатніша та вихованіша за Марту, та хіба ж це привід перти пробоєм?

Словом, до вечора Марта розробляла тактику і стратегію, а заразом — щоби зайняти руки — наводила лад у гаражі. На день народження туди запрошено друзів, їх срачем не здивуєш, але все-таки вісімнадцять буває раз у житті, хочеться свята… І взагалі, раптом хтось незапланований навідається, по-всякому буває.

Під вечір гараж мав вигляд на всі п’ять балів, тактика зі стратегією були відшліфовані й готові до бою. І навіть дзвінок від Стефана-Миколая її майже не засмутив.

— У приват зазирни, — сказав Стеф. — Я там тобі лінк на ролик кинув.

— Дуже терміново? Я не за компом.

Безглузде запитання: якби не дуже, чого би Стефан телефонував. Але людина завжди вірить у найкраще. Хоче вірити.

— Сам не знаю. Певно, уже й не терміново, просто гадаю, що тобі варто знати. Там про Губатого.

Раніше це була дурнувата манера Чепуруна: ніколи не говорити все одразу, тягти кота за яйця. Тепер, виходить, і Стеф перейняв.

Марта витерла руки, перехопила телефон, щоб було зручніше:

— Зізнався?

— Утік. — Стеф видихнув, наче не був упевнений, як саме відреагує на новину Марта. — Точніше, спробував втекти. Услід йому пустили кресальних собак. Ну а ті… наздогнали.

Ролик Марта подивилася хвилин за п’ять. У квартирі потужно пахло черговим яблучним — сюрприз-сюрприз! — пирогом. До дня народження, для гостей. А на екрані похмурий єгер доповідав, що під час спроби втекти загинув важливий свідок у справі про незаконне розповсюдження порошку із драконових кісток. Ті, хто винен у недбалому ставленні до своїх обов’язків, будуть неодмінно покарані, слідство триває. І на кілька секунд — місце події, незрозумілі шматки бозначого, поряд єгері, траву витоптано, стрічки строкаті «Прохід заборонено!», двоє тягнуть шматок брезенту, на задньому плані швидка. Ну і далі: «Новини культури. У столичному Палаці праці та творчості відбувся ювілейний, п’ятнадцятий концерт “Під знаком Кіноварі”…»

У тому, як і що саме показали про Губатого, було щось дивне, неправильне. Уже вимкнувши світло, Марта все не могла заснути. Куйовдилася, зітхала, нарешті підвелася і відкрила кватирку. Дихати стало трошки легше. Вона дивилася у двір, яким тинялися розмиті постаті, і думала собі: все-таки я ідіотка, вівця нестрижена. Радіти треба, що минулося. Губатий сам винен, він взагалі заслужив, якщо по-чесному. Тобто як «заслужив»… може, і не отаке, але ж — продавав наркотики? Продавав. Сволотою він був, цей Губатий, сволотою і злочинцем. А що не здав мене — то йому сенсу не було, от тільки через те.

Гаразд, не радіти — але ж хоча б полегшення я маю право відчувати? Маю!

Тільки не було ніякого там полегшення, лише одне глухе відчуття безнадії та гіркоти. А сволоту Губатого було просто шкода. Через те чи не через те — але ж не здав!..

Вона лягла і заходилася рахувати спершу баранців, затим кресальних собак і, нарешті, драконів, а ті все падали й падали з небес, і засівали землю своїми кістками. Марта намагалася ловити ці кістки, підставляла долоні, їй здавалося дуже важливим не дати жодній кістці долетіти до землі — але, звичайно ж, вони долітали, й одразу входили у ґрунт, глибоко, туди, звідки Марта не могла їх дістати, і вже з тих глибин вони проростали. Залізною стружкою. Кривими пальцями мерців. Грибами чи п’явками, що розбухли від крові. Воїнами у сяючих кіновар’ю обладунках.