Екатерина Медведева - Скляна, олив'яна, дерев'яна

— Дивно, — мовив незнайомець. — Ми щойно познайомились, а ви вже помираєте. Вам не тяжко розмовляти?

— Ні, мені взагалі не боляче.

— Все одно мовчіть. Продовжіть собі життя бодай на кілька хвилин. Я побуду з вами. А вранці спробую зробити те, для чого сюди прибув. Знаєте, я ховався в мішках з прянощами. Так важко потрапити до замку. Тричі я надсилав вашому королю офіційні листи, просив дозволу приїхати, і мені тричі відмовляли. Та я все одно одружуся з вашою принцесою. Кажуть, вона не то відьмачка, не то ясновидиця. І з золотим волоссям. Її ніхто не бачив, проте всі в один голос твердять: вона — найкраща дівчина в усьому світі. Я викраду її і повезу до свого палацу.

— Якщо вона погодиться, — сказала Янтарина.

— Звичайно, погодиться. Моє королівство найбагатше. Після вашого. Я запропоную принцесі найкращі частування, тканини й дорогоцінності, хутра й пахощі. Усе найкраще для найкращої дівчини в світі!

Зайшов місяць. Небо світлішало. Випала роса, потягнув свіжий вітерець. Янтарина прокинулась, коли зійшло сонце. Людина, з якою вона розмовляла вночі, спала поруч.

— Послухайте, — сказала Янтарина. — Прокиньтеся!

Незнайомець заворушився, присів і нахилився над нею. Чорняве волосся і яскраво-блакитні очі.

«Він зовсім не схожий на Чеса», — подумала Янтарина.

— Ви не померли? Хіба таке можливо? — здивовано запитався він.

Просунув одну руку Янтарині під плечі, другу під коліна і обережно зняв її з патика, на який вона була наколота. Янтарина побачила, де вона лежала: посеред клумби з виткими трояндами, на одній з підпірок.

— Це неможливо, — промовив незнайомець. — Ви не могли вижити з такою раною… Ви що, відьма? Як ви це зробили?

Він поставив її на землю. Янтарина поглянула на нього.

— Я зрозумів, — сказав він. — Ви і є принцеса Янтарина. Про золоте волосся люди брешуть, а ось про ваші відьмацькі здібності — ні. Мене звати Бенжі. Я наслідний принц. Ви станете моєю дружиною?

Загрюкали замкові двері. Босоніж по росянистій траві, в нічному ковпакові й халаті, розхристаному на грудях, біг король. За ним поспішали садівник, лікар і псар, а з відчинених дверей визирали Альма і Чес.

— Янтарино! — Король схопив її за плечі. — Що це? Кров? Як ти спустилася з башти? І хто це?

— Наслідний принц Бенджамен, — сказав Бенжі. — Я писав вам, ваша величносте, а ви мені не відповіли…

— Мовчання — найкрасномовніша відповідь, — кинув король. — З'явитися без запрошення — як так? На що ти сподівався?

— Я приїхав просити руки вашої доньки.

— Думаєш захопити моє королівство? — спитав король. — Правити після моєї смерті? Тож знай: я ніколи не помру, і дочка моя ніколи не вийде заміж.

Бенжі посміхнувся.

— Смійся, доки живий. — Король повів Янтарину в замок. — Проведіть любого гостя в найкращі покої і простежте, щоб йому нічого не бракувало.

Янтарина після гарячої ванни сиділа в ліжку і згадувала події минулої ночі. Чому вона не померла? Чому король сказав, що він ніколи не помре? Чому її вважають за відьму? І чи насправді існує чарівна книжка? Чимало було запитань у принцесиній голові — і жодної відповіді.

До її кімнати увійшов король. Сів на ліжко, погладив Янтарину по волоссю.

— Ти дуже злякалась, коли впала з башти? — спитався він.

— Ні, — відповіла Янтарина.

— Послухай, — мовив король. — Те, що з тобою трапилося, — диво. Ти нікому не мусиш розповідати.

— І Чесові?

— І йому. Особливо йому.

— Гаразд.

— А скажи, золотце, що сталося з твоїм золотавим волоссям? Воно не могло самостійно змінити колір. Що ти зробила? Тобі хтось допоміг?

— Ні, — сказала Янтарина. — Я не знаю.

— Гаразд. — Король підвівся. — Забудь усе це як страшний сон. Знай одне: ти — найдорожче з того, що я маю. Без тебе я не проживу і двох днів. Ти мій безцінний скарб, а я — твій батько. Ти маєш любити мене, поважати. І вірити мені.

— Я вірю, — сказала Янтарина. — Можна мені вийти в садочок?

— Я думав, ти поспиш, — сказав король. — Гаразд, іди. І пам'ятай, про що ми домовилися.

— Добре.

Король поцілував її і пішов. Янтарина вдяглася, заплела коси і вийшла з кімнати. На замковому подвір'ї вона зустріла Чеса.

— Ти одужала? — запитав він. — Кажуть, ти дивом залишилася жива.

— Так, — мовила Янтарина і все йому розповіла.

Чес слухав не дивуючись, наче він усе це і без того знав.

— Все збігається, — сказав він. — А знаєш, що зробили з твоїм принцом? Посадили у підземелля на цеп і дали отруту: підмішали у воду і юшку. Він усе з'їв і все випив. І не помер.