Анджей Сапковский - Відьмак. Кров ельфів

— Пані Йеннефер?

— Я тут, бридулько.

— Скажи мені, чи за допомогою магії можна зробити все, що завгодно?

— Ні.

— Але можна багато чого, вірно?

— Вірно. — Чародійка прикрила на мить очі, торкнулася пальцями повік. — Дуже багато чого.

— Щось насправді велике… Щось страшне! Дуже страшне?

— Інколи більше, ніж хотілося.

— Гм-м… А чи я… Коли я зумію робити щось таке?

— Не знаю. Може, ніколи. Аби тільки тобі ніколи б і не довелося.

Тиша. Мовчанка. Спека. Запах квітів і трав.

— Пані Йеннефер?

— Що знову, бридулько?

— Скільки тобі було років, коли стала чародійкою?

— Гм-м… Коли я склала вступний іспит? Тринадцять.

— Ха! То стільки, скільки мені зараз! А скільки… Скільки ти мала років, коли… Ні, про те я не запитаю…

— Шістнадцять.

— Ага… — Цірі легенько зарум’янилася, удала раптом зацікавленість хмарою дивної форми, що висіла високо над вежами храму. — А скільки ти мала років… коли взнала Ґеральта?

— Більше, бридулько. Трохи більше.

— Ти все ще називаєш мене бридулькою! Знаєш, як сильно я того не люблю. Чому ти так робиш?

— Бо я злостива. Чародійки завжди злостиві.

— Але я не хочу… не хочу бути бридулькою. Хочу бути вродливою. Насправді вродливою, як ти, пані Йеннефер. Чи завдяки магії я колись зумію стати такою чарівною, як ти?

— Ти… На щастя, ти не мусиш… Не потребуєш для цього магії. Ти сама не знаєш, яке це щастя.

— Але я хочу бути насправді вродливою!

— Ти насправді вродлива. Насправді вродлива бридулька. Моя вродлива бридулька…

— Ох, пані Йеннефер!

— Цірі, у мене на стегні будуть синці.

— Пані Йеннефер?

— Слухаю.

— На що ти так дивишся?

— На те дерево. Це липа.

— А що у ній такого цікавого?

— Нічого. Просто втішаюся її видом. Втішаюся, що… можу бачити.

— Не розумію.

— Це добре.

Тиша. Мовчання. Парко.

— Пані Йеннефер?

— Що знову?

— До твоєї ноги лізе павук! Глянь, який гидкий!

— Павук як павук.

— Убий його!

— Не хочеться мені нахилятися.

— Так убий його закляттям!

— На землях храму Мелітеле? Щоб Неннеке прогнала нас геть копняками в дупу? Ні, дякую. А зараз посидь тихо. Я хочу подумати.

— А над чим ти так думаєш? Гм-м. Добре, уже мовчу.

— Не вірю своєму щастю. Я уже боялася, що ти поставиш переді мною якесь із своїх незрівнянних запитань.

— Чому ні? Я люблю твої незрівнянні відповіді!

— Ти стаєш нахабною, бридулько.

— Я чародійка. А чародійки злостиві й нахабні.

Мовчання. Тиша. Повітря не рухається. Парко, наче перед грозою. І тиша, цього разу перервана далеким карканням круків і ворон.

— Щоразу їх більше. — Цірі задерла голову. — Летять і летять… Наче восени… Паскудне птаство… Жриці говорять, що то поганий знак… Омен, чи якось так. Що воно — омен, пані Йеннефер?

— Прочитай у «Dhu Dwimmermorc». Є там цілий розділ на цю тему.

Мовчання.

— Пані Йеннефер…

— До лиха. Що знову?

— Чому Ґеральт так довго… Чому він не приїздить?

— Напевне, забув про тебе, бридулько. Знайшов собі вродливішу дівчинку.

— Ох, ні! Я знаю, що він не забув! Не міг! Я знаю це, знаю це напевне, пані Йеннефер!

— Добре, що ти про це знаєш. Щаслива бридулька.

— Я тебе не любила, — повторила.

Йеннефер не глянула на неї, далі стояла, повернувшись спиною, біля вікна, дивлячись у бік узгір’їв, що темнішали на сході. Над узгір’ями небо чорніло від зграй круків і ворон.

«Зараз вона запитає, чому я її не любила, — подумала Цірі. — Ні, вона надто мудра для такого запитання. Сухо зверне увагу на граматичну форму й запитає, відколи я почала застосовувати в тому минулий час. А я їй скажу. Буду настільки ж сухою, як і вона, спародіюю її тон, нехай знає, що я також умію удавати холодну, бездушну й байдужу, таку, що стидається почуттів і емоцій. Усе їй скажу. Хочу, мушу їй усе сказати. Хочу, щоб вона про все знала ще до того, як ми полишимо храм Мелітеле. До того як ми виїдемо, аби нарешті зустрітися з тим, за ким я так тужу. З тим, за ким так тужить вона. З тим, за ким так тужимо ми обидві. Хочу сказати їй, що…

Скажу їй. Досить, аби вона тільки запитала.

Чародійка відвернулася від вікна, посміхнулася. Не запитала ні про що.

Виїхали вони назавтра, рано-вранці. Обидві в чоловічих подорожніх нарядах, у плащах, у капелюхах і каптурах, що приховували волосся. Обидві озброєні.

Прощалася з ними тільки Неннеке. Довго й тихо розмовляла з Йеннефер, потім обидві вони, чародійка і жриця, міцно, по-чоловічому потиснули одна одній руки. Цірі, тримаючи вуздечку своєї кобили в яблука, хотіла попрощатися так само, але Неннеке не дозволила. Обійняла її, притулила, поцілувала. На очах мала сльози. Цірі також.