Анджей Сапковский - Відьмак. Кров ельфів

Дівчинка вклонилася, складаючи долоні у повний поваги жест. Чародійка, шелестячи довгою чорною сукнею, наблизилася, узяла її за підборіддя, досить безцеремонно підняла її голову, повернула вправо-вліво. Цірі відчула злість і бунт, що здіймалися у ній, — не звикла, аби хтось сприймав її таким чином. А одночасно відчула укол заздрощів. Йеннефер була дуже красивою. У порівнянні з делікатною, блідою і скоріше звичайною красою жриць і адепток, яку Цірі бачила щодня, чародійка світилася вродою свідомо, майже демонстративно, наголошено, підкреслено у кожній подробиці. Її вороново-чорні локони, що каскадом спадали на спину, лиснілися, відбивали світло, наче пір’я пави, звиваючись і хвилюючись при кожному русі. Цірі раптом засоромилася, застидалася своїх подряпаних ліктів, загрубілих долонь, поламаних нігтів, волосся, зваляного в сірі патли. Раптом вона страшенно захотіла мати те, що мала Йеннефер, — красиву, глибоко оголену шию, а на ній елегантну чорну оксамитку з чарівною блискучою зірочкою. Рівні, підкреслені вугликом брови й довгі вії. Горді уста. І ті дві округлості, що здіймалися при кожному вдиху, обтягнені чорною тканиною і білим мереживом…

— Оце і є славетна Несподіванка. — Чародійка трохи скривила губи. — Глянь-но мені в очі, дівчинко.

Цірі здригнулася і втягла голову в плечі. Ні, цьому єдиному вона не заздрила в Йеннефер, цього єдиного не хотіла мати й навіть не бажала в них дивитися. Цих очей, фіалкових, глибоких, наче бездонні озера, дивно блискучих, байдужих і злих. Страшних.

Чародійка повернулася до пухкої архіжриці. Зірка на її шиї виповнилася відблиском сонця, що увірвався у віконце рефректарію.

— Так, Неннеке, — сказала. — Немає сумніву. Досить зазирнути в ці зелені оченята, щоб знати: щось у ній є. Високе чоло, правильні дуги брів, красиво розставлені очі. Тоненькі крильця носу. Довгі пальці. Рідкісний пігмент волосся. Можлива кров ельфів, хоча й небагато тієї крові. Ельфійський прадід чи прабабка. Я вгадала?

— Не знаю її родоводу, — спокійно відповіла архіжриця. — Мене те не цікавило.

— Висока, як на її вік, — продовжувала чародійка, усе ще оцінюючи Цірі поглядом.

Дівчинка кипіла від злості й нервів, змагалася з непереможним бажанням крикнути із викликом, крикнути, скільки буде сил у легенях, затупати ногами й утекти в парк, по дорозі звалити зі столу вазон і гупнути дверима так, аби тиньк посипався зі стелі.

— Непогано розвинена. — Йеннефер не зводила з неї очей. — Вона хворіла в дитинстві на якісь заразні хвороби? Ха, про те, напевне, ти також у неї не запитувала. У тебе вона не хворіла?

— Ні.

— Мігрені? Непритомність? Схильність до простуд? Болісні менструації?

— Ні. Тільки ті сни.

— Знаю. — Йеннефер відкинула волосся зі щоки. — Він про те писав. Із листа його випливало, що в Каер Морені не проводили над нею жодних… експериментів. Хотіла б я вірити, що це правда.

— Це правда. Вони давали їй виключно природні стимулятори.

— Стимулятори ніколи не бувають природними! — підвищила голос чародійка. — Ніколи! Це власне стимулятори могли підсилити її видіння… Холера, я не підозрювала, що в нього аж настільки відсутня відповідальність!

— Заспокойся. — Неннеке глянула на неї холодно й раптом якось дивно без поваги. — Я говорила, що то були натуральні, абсолютно безпечні засоби. Вибач, люба, але в цій галузі я більший авторитет, ніж ти. Знаю, що тобі неймовірно важко чийсь авторитет сприймати, але в цьому разі я змушена тобі його нав’язати. І досить уже про це.

— Як скажеш. — Йеннефер стиснула губи. — Ну, йди-но, дівчино. Маємо небагато часу, гріх його втрачати.

Цірі ледь опанувала тремтіння рук, ковтнула слину, запитально глянула на Неннеке. Архіжриця мала обличчя серйозне і наче неспокійне, а посмішка, якою вона відповіла на німе запитання, була гидотно штучною.

— Тепер ти підеш із пані Йеннефер, — сказала. — Певний час пані Йеннефер буде твоєю опікункою.

Цірі опустила голову, стиснула зуби.

— Ти напевне здивована, — продовжувала Неннеке, — що раптом бере тебе під опіку Майстриня Магії. Але ж ти розумна дівчинка, Цірі. Ти здогадуєшся, що є тому причиною. Ти унаслідувала від предків певні… властивості. Ти знаєш, про що я кажу. Ти приходила до мене, тоді, після тих снів, після нічних переполохів у дорміторії. Я не вміла тобі допомогти. Але пані Йеннефер…

— Пані Йеннефер, — перебила її чародійка, — зробить, що треба. Ходімо, дівчино.

— Іди, — кивнула Неннеке, даремно намагаючись надати посмішці хоча б подоби натуральності. — Йди, дитинко. Пам’ятай, що мати за опікуна когось такого, як пані Йеннефер, — це велика честь. Не нароби храму й нам, твоїм учителям, сорому. І будь слухняною.