Анджей Сапковский - Відьмак. Час Погорди

І погорда.

Вони були дітьми Часів Погорди. Й тільки погорду мали вони для інших. Важливою залишалася тільки сила. Управність у володінні зброєю, яку вони швидко роздобули на шляхах. Рішучість. Швидкий кінь і гострий меч.

І товариші. Приятелі. Друзі. Бо той, хто сам, — мусить загинути: від голоду, від меча, від стріли, від хлопських колів, від мотузки, від пожежі. Хто сам — той гине: заколотий, затовчений, побитий, сплюгавлений, наче іграшка, яку передають із рук на руки.

Вони зустрілися на Святі Жнив. Похмурий, чорний, довготелесий Ґіселер. Худий, довговолосий Кейлі зі злими очима й губами, застиглими в злій гримасі. Реф, який все ще говорив із нільфгардським акцентом. Висока, довгонога Містле із постриженим, жорстким, наче щітка, волоссям кольору соломи. Великоока й різнобарвна Іскра, вертка й зграбна в танці, швидка й убивча в битві, із вузькими губами й дрібними ельфійськими зубами. Плечистий Ассе зі світлим кучерявим пухом на підборідді.

Отаманом став Ґіселер. А прозвалися вони Щурами. Хтось колись їх так назвав, а їм це сподобалося.

Грабували й убивали, а жорстокість їхня увійшла в прислів’я.

Спочатку нільфгардські префекти не звертали на них уваги. Вони були впевнені, що, як й інші банди, вони скоро стануть жертвою скоординованих дій розлюченого селянства, що винищать і виріжуть одне одного самі, коли кількість зібраних трофеїв змусить жадібність перемогти бандитську солідарність. Префекти мали слушність щодо інших банд, але помилялися щодо Щурів. Бо Щури, діти Погорди, зневажали трофеї. Нападали, грабували й убивали для розваги, а награбованих у військових транспортах коней, бидло, зерно, корм, сіль, дьоготь і сукно — роздавали по селах. Жменями золота й срібла платили кравцям і ремісникам за те, що любили понад усе, — за зброю, одежу й оздоби. Ті, кого вони обдаровували, годували їх, поїли, приймали й переховували і, навіть збатожені до крові нільфгардцями й ніссірами, не видавали Щурових криївок і шляхів.

Префекти призначили чималу нагороду — і спочатку знайшлися такі, хто зазіхнув на нільфгардське золото. Але ночами хати донощиків огортало полум’я, а ті, хто втік від пожежі, умирали від лискучих клинків примарних вершників, що з’являлися з диму. Щури атакували пощурячому. Тихо, зрадницьки, жорстоко. Щури любили вбивати.

Префекти взялися до випробуваних проти інших банд методів — кілька разів намагалися підіслати до Щурів зрадника. Не вдалося. Щури не приймали нікого. Збита й здружена шістка, створена в Часи Погорди, не хотіла чужих. Гордувала ними.

Допоки не з’явилася вправна, наче акробатка, сіроволоса, маломовна дівчина, про яку Щури не знали нічого.

Крім того, що була вона — як і самі вони колись, як кожен із них. Самотня і сповнена жалю, жалю за тим, що забрав у неї Час Погорди.

А в часи погорди той, хто сам, — мусить загинути.

Ґіселер, Кейлі, Реф, Іскра, Містле, Ассе й Фалька.

Префект з Амарілло неймовірно здивувався, коли йому донесли, що Щури гуляють шляхами усімох.

— Семеро? — здивувався префект з Амарілло, дивлячись на солдата із недовірою. — Семеро їх було, не шестеро? Ти впевнений?

— Та щоб мені здоровим бути, — невиразно сказав єдиний уцілілий у різанині солдат.

Бажання було доречним — голову й половину обличчя вояка обмотували брудні й просякнуті кров’ю пов’язки. Префект, якому доводилося бувати не в одній битві, знав, що солдат отримав мечем згори — самим кінчиком клинка, ударом зліва, ударом влучним, точним, таким, що вимагає вправності й швидкості, спрямованим у праве вухо й щоку, у місця, які не закриває ані шишак, ані залізний комірець.

— Розповідай.

— Ішли ми берегом Вельми в бік Турну, — почав солдат. — Був наказ, аби конвоювати один із транспортів пана Евертсена, що йшов на південь. Напали на нас біля заваленого мосту, де ми через річку переправлялися. Один віз загрузнув, тоді ми випрягли коней з другого, щоб той перший витягнути. Решта конвою поїхала, я залишився із п’ятьма й з комірником. І тоді на нас наскочили. Комірник, раніше, ніж його вбили, устиг крикнути, що то Щури, а потім ті вже насіли нашим на шию… І висікли їх до ноги. Як я то побачив…

— Як ти то побачив, — скривився префект, — то дав коневі остроги. Але запізно для того, щоб урятувати шкіру.

— Вона дістала мене, — опустив голову солдат, — саме та сьома, яку я на початку не бачив. Дівуля. Майже дитинка. Думав я, залишили її Щури позаду, бо вона молода й недосвідчена…

Гість префекта висунувся із тіні, де він сидів.