Анджей Сапковский - Відьмак. Час Погорди

— Якщо ми залишимо їй коня і меч, — повільно процідив Ґіселер, усе ще дивлячись на Цірі, — то я не хотів би опинитися у шкірі хлопа, який задумав би зламати їй ногу. Або зробити байстрюка. Ви бачили плясовисько, яке вона відтанцювала в корчмі із тим Хватом, якого пізніше зарубала Містле? Він повітря сік, а вона танцювала собі, наче ніде нічого… Ха, якщо чесно, то мало мені діла до її імені й роду, але те, де вона навчилася цим фокусам, я був би радий дізнатися…

— Фокуси її не врятують, — відгукнулася Іскра, яка досі гострила меча. — Вона тільки танцювати й уміє. Щоб вижити, треба вміти вбивати, а цього вона не зуміє.

— Хіба зуміє, — вищирив зуби Кейлі. — Як у селі тяла через шию того хлопачину, кров на півсажня вгору полетіла…

— А вона від того мало не зомліла, — пирхнула ельфійка.

— Бо це ще дитина, — втрутилася Містле. — Я здогадуюся, ким вона є і де навчилася цих фокусів. Бачила я таких, як вона. Це танцюристка чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.

— А відколи це, — знову пирхнула Іскра, — є нам справа до танцюристок чи акробаток? Псячий хвіст, північ наближається, спати хочеться. Закінчуйте, нарешті, із цією порожньою балаканиною. Треба виспатися і відпочити, щоб завтра до сутінок встигнути в Кузню. Тамтешній солтис, ви ж про це не забули, видав Кейлі ніссірам. Тож усе селище повинне побачити, як нічка стає багряною. А дівчина? Має коня, має меч. І те, й інше вона чесно здобула. Дамо їй трохи їдла та грошви. За те, що врятувала вона Кейлі. Й нехай собі йде, куди схоче, нехай сама про себе дбає…

— Добре, — сказала Цірі, стискаючи губи та підводячись.

Настала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щури дивилися на неї із цікавістю, чекали.

— Добре, — повторила вона, дивуючись чужому звучанню свого голосу. — Я не потребую вас, не просилася… І зовсім не хочу бути із вами! Поїду відразу…

— Виходить, ти не німа, — похмуро констатував Ґіселер. — Умієш говорити, причому — досить зухвало.

— Гляньте їй в очі, — пирхнула Іскра. — Гляньте, як тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!

— Хочеш поїхати, — сказав Кейлі. — А куди, якщо можна дізнатися?

— А вам яка справа? — крикнула Цірі, а очі її загорілися зеленим блиском. — Чи я у вас запитую, куди ви їдете? Немає мені до того діла! І до вас мені діла немає! Ви мені ні до чого! Я зумію… Дам собі раду! Сама!

— Сама? — повторила Містле, дивно усміхаючись.

Цірі замовкла, опустила голову. Щури також мовчали.

— Нині ніч, — сказав нарешті Ґіселер. — Уночі не їздять. І не їздять на самоті, дівчино. Той, хто сам, — мусить загинути. Там, біля коней, лежать попони й хутра. Вибери собі щось. Уночі в горах холодно. Що ти так витріщаєш на мене свої зелені ліхтарі? Готуй собі постіль і спи. Мусиш відпочити.

За хвильку вона вирішила послухатися. Коли повернулася, тягнучи ковдру й хутро, Щури вже не сиділи навколо вогнища. Стояли півколом, а червоний відблиск полум’я відбивався у їхніх очах.

— Ми — Щури Пограниччя, — із гордістю сказав Ґіселер. — Здобич ми відчуваємо за милю. Не боїмося пасток. І немає такої перепони, крізь яку ми не прогризлись б. Ми — Щури. Підійди сюди, дівчино.

Вона послухалася.

— Ти не маєш нічого, — додав Ґіселер, вручаючи їй гравірований сріблом пояс. — Візьми хоча б це.

— Ти не маєш нічого й нікого, — сказала Містле, із посмішкою накидаючи їй на плечі зелений атласний кабатик і вкладаючи в руку блузку в мереживі.

— Ти не маєш нічого, — сказав Кейлі, а презентом від нього був невеличкий кинджал у піхвах, що аж іскрилися від коштовного каміння. — Ти — сама.

— Ти не маєш нікого, — повторив за ним Ассе.

Цірі прийняла оздоблений презент.

— Ти не маєш близьких, — сказав із нільфгардським акцентом Реф, вручаючи їй пару рукавичок із м’якенької шкіри. — Не маєш жодних близьких і…

— …і всюди ти чужа, — закінчила удавано недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом надягаючи на голову Цірі беретик із пір’ям фазана. — Усюди чужа й завжди інша. Як ми маємо звати тебе, мала соколице?

Цірі глянула їй в очі.

— Gvalch’са.

Ельфійка засміялася.

— Коли ти вже починаєш говорити, то говориш багатьма мовами, Мала Соколице! Ну, добре. Станеш носити ім’я Старшого Люду, ім’я, яке ти сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупали й хропіли в темряві, вітер шумів у кронах ялин. Небо іскрилося від зірок. Ясно світило Око, що так довго було її вірним провідником у скелястій пустелі. Око вказувало на захід. Але Цірі вже не була впевненою, чи вірний це напрямок. Ні в чому не була впевненою.