— Ну, — Сірчана шкурка жадібно глянула на паруючу каструлю, і Барнабас Візенгрунд поспішно налив їй ще миску супу, — про драконів Лунг без того все знає. Адже він сам дракон.
Професор посміхнувся:
— Це вже точно. Але ж Лунг не може летіти, коли не світить місяць, чи не так?
Сірчана шкурка скривилася:
— Цього жоден дракон не може.
— Згоден, але хіба завжди так було? — поцікавився професор. — Зібеїда нещодавно написала мені, що вона, як їй здається, знайшла дещо, здатне замінити силу місячного сяйва. Хоча б на короткий час. Вона пише про це у дуже таємничих виразах. Звичайно, довести вона нічого не може — вона не знає жодного дракона, на якому можна було б спробувати її засіб.
Лунг, який весь час задумливо дивився на срібний пил, підвів голову.
— Це цікаво, — сказав він. — Я від початку нашої подорожі ламаю голову над тим, що буде, коли ми долетимо до високих гір саме тоді, як на небі зійде молодик.
— Отже, як я казав, — професор знизав плечима, — Зібеїда нібито щось знайшла, але подробиць вона мені не повідомила. Вона мешкає зараз у селі на узбережжі Аравійського моря, неподалік гирла Інду. Крім досліджень про місячне сяйво, вона тлумачить там одну історію, що, як кажуть, сталася в околицях цього села більш, аніж сто п’ятдесят років тому.
— Це історія про драконів? — запитав Бен.
— Ну звичайно, — професор посміхнувся. — Про що ж іще? Зібеїда — фахівець із драконів. Мова йде, наскільки мені відомо, про цілі зграї драконів.
— Зграї драконів? — недовірливо повторив Лунг.
— Так, — кивнув Барнабас Візенгрунд. — Саме так. Старі люди у цьому селі стверджують, що їхні діди бачили, як щоразу, коли на небі був молодик, на узбережжі з’являлися зграї драконів і купалися в морі. Поки не сталася загадкова подія, — професор наморщив чоло. — Одного разу вночі, приблизно півтора століття тому, з моря з’явилося чудовисько і напало на одного з драконів, який купався. За описом це міг бути лише морський змій, але от що дивно: морські змії і дракони — далекі родичі, і мені невідомо жодного випадку, щоб вони нападали одне на одного. А це морське чудовисько, як я сказав, чомусь напало на драконів. І від того часу вони більше не з’являлися. Зібеїда підозрює, що вони повернулися за Поділ неба і більше вже не покидали свого притулку.
Лунг підвів голову.
— Вони сховалися, — сказав він. — У драконів всі історії про втечу, переслідування, сховок. Невже немає інших?
— Чому немає? — здивувався професор. — Саме там, куди ви летите, дракон вважається священною істотою, що приносить щастя. Але якщо він справді з’явиться перед ними… — Візенгрунд похитав головою. — Не знаю, що скажуть на це люди. Будь обережний.
Дракон кивнув.
— Морських чудовиськ нам так само варто остерігатися, — похмуро зауважила Сірчана шкурка.
— Ну, це було давно, — заспокоїв її професор. — І окрім як у цій історії, нічого подібного більш ніде не траплялося.
— А крім того, це було ніяке не морське чудовисько, — пробурмотів Мухоніжка і тут же злякано затиснув собі рот рукою. Бен здивовано повернувся до нього:
— Що ти сказав?
— Ні-ні, нічого, — пробелькотів Мухоніжка. — Я просто хотів сказати, що… м-м-м… морських чудовиськ напевно вже давно не існує. Я саме це мав на увазі.
— Ну, в цьому я не дуже впевнений, — сказав Барнабас Візенгрунд задумливо. — Але якщо вас цікавить ця історія, то вам справді варто летіти через Пакистан і зазирнути до Зібеїди. До того ж вона, можливо, зуміє вам допомогти перехитрити місяць-молодик. Хто знає.
— Це було б непогано! — Бен ізсадив Мухоніжку на долівку, скочив і вибіг із печери. Він зняв із каміння мапу Гільберта Довгохвостого, яку розклав там для просушування. Вона вже зовсім висохла і злегка потріскувала, коли Бен розгортав її перед професором.
— Ви не могли б показати мені, де тут це рибальське село, в якому мешкає спеціалістка з драконів? — попросив він. Барнабас Візенгрунд із подивом схилився над мапою.
— Молодий чоловіче, це неймовірно! — вигукнув він. — Це справжній шедевр картографії. Хто вам її дав?
— Один знайомий щур, — відповіла Сірчана шкурка. — Але особливої користі нам від цієї штуки поки що не було.
— Ах ось воно як, один знайомий щур! — пробурмотів професор і ще нижче схилився над чудовим витвором Гільберта Довгохвостого. — Я б теж був би не проти замовити у нього мапу. Дуже цікаві, наприклад, місця, що відмічені жовтим. Деякі з них мені відомі. Що означає цей жовтий колір? Ага! — він подивився на поле мапи. — Жовтий: біда, небезпека. Можу підтвердити, що саме так воно насправді і є. Бачите? Ось, — він тицьнув пальцем у мапу, — ми перебуваємо тут. Все жовте-жовтісіньке. Ваша мапа повинна була б вас застерегти від цієї печери.
Читать дальше