Корнелия Функе - Володар драконів

— Я? — Лунг недовірливо похитав головою. — Він мені теж так сказав, але я в цій печері тільки спав. Яким чином я міг його розбудити?

— Своєю присутністю, — відповів професор. — Я з’ясував у результаті своїх досліджень одну дуже цікаву річ: казкові істоти притягують одне одного. Кожна з них відчуває присутність іншої. В одних свербить голова, в інших чухається луска. З тобою такого ніколи не траплялося?

Лунг похитав головою:

— Я частенько відчував лоскотання в лусці, але якось не надавав цьому великого значення.

Професор кивнув, розмірковуючи.

— Я гадаю, василіск просто відчув тебе, — сказав він.

— Він сказав, що я порушив його темні сни, — пробурмотів Лунг, здригаючись. Його все ще нудило від смороду, що оточував василіска. Професор Візенгрунд відкашлявся.

— Я маю до тебе одне прохання, — сказав він. — Чи можна мені разок погладити тебе по лусці? Розумієш, ми, люди, поки не помацаємо, не можемо до кінця повірити, що якась річ справді існує.

Лунг підставив професорові свою довгу шию. Барнабас Візенгрунд благоговійно провів рукою по лусці дракона.

— Чудово, — прошепотів він. — Просто чудово. До речі, м-м-м, вибач, що я наступив тобі на хвіст. Але я просто не знав, як змусити тебе відірвати погляд від василіска.

Лунг посміхнувся і поворушив кінчиком зубчастого хвоста:

— Це нічого. Сірчана шкурка спробує втерти трохи слини кобольда… — дракон замовк на півслові і озирнувся. — Їх досі немає, — він стривожено ступив до виходу з печери. — Де ж вони?

Професор кашлянув за його спиною:

— Ти шукаєш свого кобольда?

Лунг здивовано обернувся:

— Так.

Барнабас Візенгрунд зітхнув.

— Саме цього я й боявся, — сказав він. — Там у наметовому таборі тримають у клітці лісового кобольда.

Лунг вдарив хвостом із такою силою, що ледве не звалив із ніг професора.

— Сірчану шкурку? — вигукнув він. — Вони тримають її в клітці? — У нього потемніло в очах від гніву. Він вишкірив зуби. — Де вона? Я мушу їй допомогти.

— Ні, не ходи туди, — поспішно промовив Барнабас Візенгрунд. — Це для тебе занадто небезпечно. Я її звільню, не хвилюйся. Давно вже збираюся зламати ці бісові клітки, — з рішучим виглядом він затиснув дзеркало під пахвою і рушив до виходу з печери. — Я скоро повернуся, — сказав він, — і приведу твою подругу Сірчану шкурку.

— Сірчана шкурка вже тут, — пролунало з тернових заростей перед входом, і Сірчана шкурка продерлася крізь сухі гілки. За нею видряпався Бен із Мухоніжкою на плечі. Вони мали стомлений вигляд, усі в подряпинах від тернових колючок, замурзані й спітнілі. Лунг підійшов до них, кинув швидкий здивований погляд на Мухоніжку і заклопотано обнюхав з усіх боків Бена і Сірчану шкурку.

— Вони посадили тебе в клітку? — запитав він малу кобольдиху.

— Було діло, але Бен мене звільнив. Разом із цим ось малюком, — Сірчана шкурка з неприязню розглядала професора з голови до ніг:

— Печериця гнила, але що тут робить людина?

— Мені здається, поруч із тобою теж людина, — сказав Барнабас Візенгрунд із ледь помітною усмішкою.

— Він не рахується, — огризнулася Сірчана шкурка, сердито вперши лапи в боки. — Це друг. А ти хто такий? І поміркуй, будь ласка, як слід над своєю відповіддю, бо я зараз дуже зла на людей. Страшенно зла, до бурчання в животі й зубовного скреготу, ясно?

Барнабас Візенгрунд посміхнувся.

— Ясно, — відповів він. — Отже, я…

— Стривай-но! — вигукнула Сірчана шкурка і підійшла до професора на крок ближче, підозріло вдивляючись у нього. — Мені здається, я бачила тебе біля клітки!

— Припини, Сірчана шкурко! — перебив її Лунг. — Він врятував мені життя.

Сірчана шкурка оніміла з подиву. Вона недовірливо глипнула спершу на Лунга, потім на Барнабаса Візенгрунда.

— Оцей? — промовила вона нарешті. — І як же він це зробив?

У цю мить Мухоніжка схилився вперед із плеча Бена, втягнув повітря своїм гострим носом і перелякано підвів голову.

— Тут був василіск, — прошепотів він із виразом жаху на обличчі. — Господи боже мій!

Усі здивовано подивилися на крихітного чоловічка.

— Хто це? — запитав Лунг.

— Ах, цей! — Сірчана шкурка презирливо махнула рукою. — Це гемунколос чи щось на зразок цього. Ми підчепили його у людей в таборі, і з тих пір він причепився до Бена, як реп’ях.

Мухоніжка показав їй язика.

— Це гомункулус, дорогий мій кобольде, — сказав Барнабас Візенгрунд. Він підійшов до Бена і обережно потиснув маленьку руку Мухоніжці: