Корнелия Функе - Володар драконів

— Дуже радий познайомитися. Сьогодні воістину день видатних зустрічей.

Улещений малюк задоволено посміхнувся.

— Мене звуть Мухоніжка, — сказав він, вклоняючись професору. Але коли Лунг висунув голову з-за плеча Барнабаса Візенгрунда і подивився на нього, гомункулус засоромлено опустив голову.

— То що тут було? — нетерпляче спитала Сірчана шкурка. — Як цей малюк сказав? Васінсвист?

— Ш-ш-ш! — Мухоніжка приклав палець до губ і сказав ледь чутно:

— Василіск. Не називай його імені надто голосно, довбешко волохата!

Сірчана шкурка скривилася:

— А чому, власне, не називати?

— Василіск, — знову ледь чутно видихнув Мухоніжка, — це найжахливіший кошмар на землі, темний страх, що зачаївся у колодязях і щілинах, чекаючи, поки хтось його розбудить. Кобольди на кшталт тебе мруть як мухи від одного лише вигуку з його кривого дзьоба.

Бен тривожно озирнувся.

— І таке чудовисько було тут? — запитав він.

— Саме так, таке чудовисько було тут, — зітхнув професор Візенгрунд. — Добре, що я вчасно нагодився і зміг допомогти твоєму другу-драконові. А зараз мені вже пора з’явитися в таборі, поки на пошуки мене не відправили цілий загін.

— До речі, коли ви збираєтеся рушати в дорогу? — запитав він уже біля самого виходу. — Чи ви поки побудете тут?

— Тут? Ще чого не ставало! — відповіла Сірчана шкурка. — Ні, щойно сяде сонце, ми полетимо далі.

— Тоді надвечір я зазирну сюди ще разок, якщо ви не заперечуєте, — сказав професор. — Вам, я гадаю, стане в пригоді трохи харчів у дорогу. Крім того, я маю ще декілька запитань.

— Будемо дуже раді, — сказав Лунг, злегка штовхаючи Сірчану шкурку носом у спину.

— Будемо раді, ясна річ, — пробурмотіла вона. — Але мені дадуть нарешті розповісти про мої пригоди? Чи тут нікому й діла нема, що з мене ледь опудало не зробили?

Небо вже забарвилося рожевим, коли Барнабас Візенгрунд повернувся до печери, несучи в одній руці великий кошик, а в другій — пом’яту каструлю.

— Я вирішив зготувати вам дещо, — сказав він. — Так би мовити, на прощання. Я, звичайно, не так добре готую, як моя дружина, але дечого вона мене все-таки навчила. Шкода, що її тут немає і вона не може з вами познайомитися. Вона якраз спеціалізується на лісових кобольдах.

— Ви маєте дружину? — з цікавістю запитав Бен. — А як щодо дітей?

— Дітей я теж маю, — відповів професор. — Дочку. Звати Гіневер. Вона приблизно твого віку. Зараз у неї, на жаль, школа, тому вона не змогла поїхати сюди зі мною, а зазвичай ми їздимо у дослідницькі експедиції усі втрьох. Дорогий драконе, — він кинув на підлогу жменю сухого листя, — зроби ласку, позич трохи твого чудового блакитного вогню.

Лунг видихнув на листя язичок полум’я. Професор поклав навколо вогнища кілька каменюк і поставив на них свою каструлю.

— Я приготував суп, — сказав він. — Гороховий суп зі свіжою м’ятою, улюблена страва у цих краях. Я подумав, що кобольд, хлопчик і худий, як спиця, гомункулус напевно нічого не мають проти гарячого обіду перед подорожжю. Драконам, як відомо, досить місячного сяйва. Чи мене неправильно інформували?

— Правильно, — Лунг труснув головою, поклав морду на лапи і задивився на вогонь. — Нам нічого не треба, крім місячного сяйва. Наша сила прибуває разом із місяцем, але так само разом із ним зникає. Коли у небі молодик, мені, буває, не стає сили навіть на те, щоб вийти з печери.

— Ну, я сподіваюся, що під час подорожі з цим проблем не буде, — сказав професор, помішуючи своє вариво в каструлі. Сірчана шкурка присіла біля вогню і нетерпляче принюхувалася.

— Якщо ця штука зараз не буде готова, — бурмотіла вона, — я почну жувати ось ті колючки, це вже точно, — у череві в неї при цьому голосно забуркотіло.

— Краще не треба, — відповів Барнабас Візенгрунд. — У багатьох кактусах живуть пісочні люди. З ними краще не жартувати. Крім того, — він зачерпнув суп ложкою і скуштував, — страва майже готова. Я думаю, тобі сподобається. Моя дружина пояснювала мені, що саме люблять кобольди, — він обернувся до Бена:

— А ти маєш родину? Я маю на увазі, крім Сірчаної шкурки і Лунга.

Бен похитав головою:

— Ні.

Професор деякий час задумливо дивився на нього.

— Що ж, бувають речі гірші за подорож у компанії кобольда і дракона, — сказав він нарешті. — Чи не так?

Він порився у своєму кошику і витягнув три миски, три столові ложки і крихітну кавову ложечку для Мухоніжки.

— Але якщо тобі захочеться поспілкуватися з людьми… м-м-м… — професор зніяковіло почухав носа. — Я ж, вибач, навіть імені твого не знаю.