Корнелия Функе - Володар драконів

— Хто ж там мешкає? — запитав Бен із тривогою.

— Цього ми не знаємо, — тихенько прошепотів Мигдалина.

— Навіть гадки не маємо, — пробурмотів Кремінна борода і кинув на Бена з Сірчаною шкуркою похмурий погляд.

— І не хочемо знати, — буркнув Гіпсова борода. — Там відбуваються темні справи. Зовсім не для нас, еге ж, браття?

Усі четверо закивали головами і ще ближче присунулися один до одного.

— Схоже, нам потрібно терміново летіти звідси геть, — задумано мовила Сірчана шкурка.

— Казав я тобі, що жовтого треба уникати! — Бен із тривогою подивився на Лунга, але той все ще мирно спав, лише злегка повернув голову уві сні. — Нам треба було ще далі на південь. Але ти ж мені не повірила.

— Так, було діло, — Сірчана шкурка зосереджено обкушувала свій кіготь. — Тепер уже нічого не вдієш. До заходу сонця ми вилетіти все одно не зможемо. Крім того, Лунг мусить неодмінно весь день проспати, інакше він буде вночі таким втомленим, що нікуди не зможе летіти. Ну що ж, — вона ляснула в долоні, — саме час поповнити мої запаси! Гей, хлоп’ята! — Вона нахилилася до гірських гномів. — Покажете мені, де тут у вас найсмачніші ягоди й корінці?

Четверо карликів зашепотіли поміж собою. Нарешті Гіпсова борода з гідністю вийшов вперед, набрав бундючної пози і промовив:

— Ми покажемо тобі, кобольде, одне гарне місце, але тільки у тому випадку, якщо дракон обнюхає для нас скелі.

Сірчана шкурка здивовано подивилася на нього:

— А це ще для чого?

Тут вже й Кремінна борода не витримав.

— Дракони відчувають скарби! — урочисто прошепотів він. — Це всім відомо.

— Та невже? — Сірчана шкурка усміхнулася. — Хто ж це вам розповів?

— Це відомо з переказів, — відповів Гіпсова борода. — 3 переказів про ті часи, коли ще існували дракони.

— Тут їх було багато. Дуже багато, — додав Мигдалина. — Але… — він сумно знизав плечима. — Вони всі давним-давно зникли, — він із захопленням скосив очі на Лунга.

— Мій дід по матері, — сказав Графіт, — ще їздив верхи на драконі. Дракон винюхував для нього золото і срібло, кварц, аквамарин, гірський кришталь, а ще яшму і малахіт, — гном закотив очі від захоплення.

— Ну, якщо вже так, — Сірчана шкурка знизала плечима, — я попрошу дракона, коли він прокинеться, виконати ваше прохання. Але тільки у тому випадку, якщо ви покажете мені по-справжньому гарне місце.

— Гаразд, пішли! — гноми потягнули Сірчану шкурку за собою туди, де гора круто спускалась у долину. Зі звичною спритністю вони швидко крокували стрімким схилом. Сірчана шкурка злякано відсахнулася.

— Що, туди вниз? — запитала вона. — Нізащо! Я із задоволенням видираюсь іноді на пагорби, коли вони округлі і м’які, немов котяча спинка, але це… Ні вже! Знаєте, хлопці, ви збігайте краще самі, принесіть мені що-небудь. А я почекаю тут і покличу вас, коли дракон прокинеться. Домовилися?

— Як хочеш, — відгукнувся Графіт, зникаючи внизу. — Тільки поклич обов’язково.

— Чесне слово, — Сірчана шкурка подивилася услід гномам і похитала головою. — Сподіваюся, вони знають, що люблять кобольди, — пробурмотіла вона. І заступила на вахту.

На жаль, вона не помітила, що найтовстіший з гномів, Кремінна борода, хутко й непомітно відбіг від решти і зник за гілками старої ялини.

Гноми мали слушність.

Замок, неподалік якого приземлився Лунг, був похмурим, таємничим місцем і більш небезпечним для дракона, аніж для гірських гномів. Гноми взагалі цікавили господаря замку не більше, ніж мухи або павуки. Зате дракона він чекав уже сто п’ятдесят років.

Стіни замку давно розмило дощем, вежі зруйнувалися, сходи позаростали чортополохом і терном. Але це не турбувало того, хто тут жив. Панцир надійно захищав його від дощу, вітру та холоду. Кропивник на прізвисько Золотий, сидів глибоко під землею у вологому склепінчастому підвалі і сумував за тими прекрасними часами, коли крівля замку ще не мала дірок, а сам він виходив на полювання, ганяючись за єдиною дичиною, яка могла його потішити, — за драконами.

Панцир Кропивника і зараз сяяв, як щире золото. Кігті його були гостріші за уламки скла, зуби гострі, а сила — більша, аніж у будь-якої іншого живої істоти. Але він нудьгував. Нудьга мучила його. Вона доводила його до нестями, до сказу, до того, що він ставав кусючим, як дворовий собака на ланцюгу, і давно вже пожер більшість своїх слуг.

Поруч із ним залишався всього лише один слуга — крихітна, худа, як спиця, істота на прізвисько Мухоніжка. День за днем він полірував панцир Кропивнику, витирав порох із зубців його гребеня, чистив йому лискучі зуби і точив кігті. День за днем, із ранку до вечора, провадив він за цим заняттям, поки золотий дракон лежав у своєму занедбаному замку і чекав, щоб один із його численних шпигунів приніс нарешті довгоочікувану звістку — звістку про останніх драконів, на яких він міг би знову полювати.