Корнелия Функе - Володар драконів

Бен кивнув. Лунг повернув шию і запитально глянув на них:

— Готові?

— Так, готові! — відповіла Сірчана шкурка. — Летимо! Напрямок — південь!

— Точно південь? — перепитав Лунг.

— Так, а потім треба буде повернути на схід. Я тобі скажу, коли саме.

Дракон розправив лискучі крила і відштовхнувся від землі. У Бена перехопило подих. Він з усіх сил вчепився в гребінь Лунга. Дракон підносився все вище і вище. Міський шум згаснув вдалині. Їх прийняла у свої обійми темна, безмовна ніч, а світ людей став всього лише неясним мерехтінням далеко внизу.

— Ну, як ти почуваєшся? — запитала Сірчана шкурка через деякий час. — Погано?

— Погано? — Бен подивився вниз. Мерехтливі звивини доріг здавалися слідами равликів. — Чудово! Я… Ах, у мене немає слів, щоб це описати.

— А мені спочатку завжди погано, — сказала Сірчана шкурка. — І єдиний засіб від цього — пожерти. Залізь-но в мій рюкзак і дістань мені гриб. Там намацаєш такі маленькі, чорні…

Бен виконав її прохання і знову став дивитися вниз. Вітер свистів у нього в вухах.

— Чудово! — чавкаючи, вигукнула Сірчана шкурка. — Ходовий вітер! Ми долетимо до гір ще до світанку. Гей, Лунгу!

Дракон обернувся до неї.

— На схід! — гукнула йому Сірчана шкурка. — Повертай на схід.

— Уже? — Бен зазирнув їй через плече. Сірчана шкурка тримала на колінах карту пацюка і вела пальцем по золотій лінії.

— Але ж ми ще не там! — крикнув Бен. — Цього не може бути! — Він поліз у кишеню куртки і витягнув звідти маленький компас. Ліхтарик, складаний ніж і компас були його головними скарбами. — Нам треба далі на південь, Сірчана шкурко! — гукнув він. — Ще зарано повертати.

— Та облиш! — маленька кобольдиха весело поплескала себе по животу і притулилася до зубця драконового гребеня. — Ось, сам подивися, розумнику! — вона тицьнула Бену мапу. Вітер рвав папір із рук, тож хлопчакові насилу вдалося її розгорнути. Він стурбовано розглядав накреслені щуром лінії.

— Нам треба далі на південь! — раптом стривожено гукнув він. — Якщо ми просто зараз повернемо на схід, то опинимося там, де позначено жовтим!

— Ну то й що? — Сірчана шкурка прикрила очі. — Тим краще. Адже Гільберт рекомендував нам жовті місця для відпочинку.

— Та ні! — знову вигукнув Бен. — Ти плутаєш із сірим. Сірий означає місця для відпочинку. А від жовтого він звелів триматися подалі. Ось, сама подивись, — Бен увімкнув ліхтарик і направив його промінь на закарлючки Гільберта внизу мапи. — Бачиш, він тут написав: жовтий — небезпека, біда.

Сірчана шкурка суворо глипнула на нього.

— Ну ось, так я і знала, — просичала вона. — Ви, люди, завжди наполягаєте на своєму і хочете залишатися правими. Терпіти цього не можу. Ми летимо абсолютно правильно. Я це відчуваю, зрозуміло?

Бен відчув, як Лунг став летіти повільніше.

— У чому справа? — гукнув він до своїх пасажирів. — Про що ви там сперечаєтеся?

— Та так, ні про що, — пробурмотів Бен, складаючи мапу і засовуючи її в рюкзак Сірчаної шкурки. І став тривожно вдивлятися у темряву.

Поступово стало розвиднюватися, і в сірій передранковій напівтемряві Бен уперше в житті побачив гори. Вони похмурим громаддям повставали з ранкового туману, підводячи до неба свої кам’яні голови. Між вершинами з’явилося сонце. Воно остаточно розігнало темряву, і розфарбувало сірі скелі тисячею барв. Лунг опустився нижче, описав кілька кіл над обривистими схилами і рушив до невеличкого острівця зелені, оточеного низенькими ялинками, трохи далі від того місця, де закінчувалися дерева. Дракон підлетів до нього, як величезний птах, раз-другий сильно вдарив крилами, майже завмерши в повітрі, і нарешті м’яко опустився між деревами.

Бен і Сірчана шкурка насилу спустилися на негнучких ногах зі спини Лунга і озирнулися. Над ними високо в небо здіймалася гора. Дракон позіхнув і став підшукувати собі затишне місце між скель, а його сідоки підійшли до краю плато. Коли Бен побачив внизу на схилах корів, які звідси видавалися трохи більшими за божих корівок, у нього запаморочилося в голові. Він швидко відсахнувся.

— Що з тобою? — глузливо запитала Сірчана шкурка і підійшла так близько до краю, що пальці її волохатих ніг повисли над прірвою. — Тобі що, не подобаються гори?

— Я звикну, — відповів Бен. — Ти, мабуть, теж не одразу звикла до польотів, чи не так? — Він обернувся до Лунга. Той вже знайшов собі затишку улоговинку і згорнувся в тіні навислої скелі, поклавши голову на лапи і обвивши себе хвостом.