Корнелия Функе - Володар драконів

— Гей ти, людино, — сказав Гіпсова борода, ляскаючи Бена по коліну. — Ти з ким тут?

— Щ-що? — пробелькотів Бен. Товстун обернувся до своїх товаришів і поплескав себе по лобі.

— Він, схоже, тупенький, — гукнув він до них, — але я спробую ще разок, — він знову обернувся до Бена.

— Ти з ким тут? — старанно вимовляючи слова, запитав він. — Хто тебе сюди привів? Ельф? Фея? Кобольд? Блукаючий вогник?

Бен мимоволі кинув швидкий погляд туди, де спали Лунг і Сірчана шкурка.

— Ага! — Гіпсова борода відступив на крок убік, встав навшпиньки і благоговійно затамував подих. Очі в нього стали круглі, як блюдця. Він скинув свого величезного капелюха, почухав лису голову і насунув капелюх назад.

— Гей, Графіте, Кремінна бородо, Мигдалино! — гукнув він. — Та вилазьте ж ви нарешті з-за каменя! — І додав шанобливо:

— Ви не повірите: це дракон! Срібний дракон!

Повільно, навшпиньках він наблизився до сплячого Лунга. Його друзі схвильовано підбігли до нього.

— Гей, стривайте! — оговтавшись, Бен стрімко підхопився і загрозливо став поміж Лунгом і чоловічками. І хоч на зріст вони були не вищі за пляшку лимонаду, але всі четверо одразу схопилися за свої молотки і кирки і розлючено витріщилися на нього.

— Відійди, людино! — гаркнув Гіпсова борода. — Ми хочемо тільки подивитися на нього.

— Сірчана шкурко! — крикнув Бен через плече. — Сірчана шкурко, прокинься, тут якісь дивні малявки!

— Дивні малявки? — Гіпсова борода зробив крок до Бена. — Це ти про нас? Браття, ви чули?

— Що за галас? — пробурчала Сірчана шкурка, з’являючись з-за спини сплячого дракона і сонно позіхаючи.

— Лісовий кобольд! — перелякано вигукнув Графіт.

— Гірські гноми! — і собі озвалася Сірчана шкурка. — Отакої! Від них, видно, ніде спокою нема.

Одним стрибком вона опинилася поміж гномами, схопила Графіта за комір і підняла. Гном із переляку випустив молоток і відчайдушно заметляв у повітрі кривими ніжками. Його друзі негайно кинулися в атаку на Сірчану шкурку, але маленька кобольдиха недбало відкинула їх усіх вільною лапою.

— Ану тихо мені, чуєте! — вигукнула вона, вирвала у гномів молоти і кирки і пожбурила через плече. — Ви що, не знаєте, що драконів не можна будити? Га? А якщо йому заманулося зжерти вас на сніданок? Таких соковитих і пухленьких?

— Дурна кобольдова маячня! — закричав Гіпсова борода. Він похмуро подивився на Сірчану шкурку, але про всяк випадок відскочив на кілька кроків назад.

— Дракони не їдять нічого живого! — вигукнув найтовстіший гном, ховаючись за камінь. — Вони харчуються лише місячним світлом, це всі знають. Вся їхня сила — від місяця, ось так. Коли він не світить, вони навіть літати не можуть.

— Ага, та ви тут, я дивлюсь, великі розумники! — Сірчана шкурка поставила розлюченого Графіта назад на траву і схилилася до решти гномів. — Тоді скажіть, будь ласка, як ви дізналися, що ми тут? Чи ми здуру приземлилися просто на порозі вашої хати?

Четверо гномів боязко дивилися на неї знизу вгору. Гіпсова борода підштовхнув до Сірчаної шкурки свого найменшого побратима.

— Давай, Мигдалино, — буркнув він. — Тепер твоя черга.

Мигдалина несміливо вийшов наперед, скинув свого крислатого капелюха і з тривогою подивився на двох навислих над ним велетнів.

— Ні, ми, вибачте, мешкаємо набагато вище, — нарешті вичавив він із себе тремтячим голоском. — Але сьогодні зранку у нас засвербіли голови. Так сильно вони у нас зазвичай сверблять лише біля руїн замку.

— Ну, і що це означає? — нетерпляче кинула Сірчана шкурка.

— Вони у нас завжди сверблять, коли поблизу перебувають інші казкові істоти, — відповів Мигдалина. — Коли поблизу люди чи тварини, вони у нас ніколи не сверблять.

— На щастя! — зауважив здалеку Графіт. Сірчана шкурка недовірливо подивилася на них.

— Ти щось там казав про замок, — Бен присів навпочіпки біля Мигдалини і запитально глянув йому в очі. — Це той, що там, позаду?

— Ми нічого не знаємо! — лякливо вигукнув із-за каменя найтовстіший гном.

— Помовчи, Кремінна бородо! — гримнув на нього Гіпсова борода.

Мигдалина подивився на Бена, як зацькований кролик, і поквапився відступити до решти. Натомість Гіпсова борода підійшов якнайближче до хлопчика.

— Так, це той самий замок, — сказав він похмуро. — Там голова свербить так, що годі витерпіти. Через це ми й не ходимо туди вже багато років поспіль. Хоча гора, на якій він стоїть, пахне золотом так, що голова йде обертом.

Бен і Сірчана шкурка подивилися на гору навпроти.