Корнелия Функе - Володар драконів

— Вам усе ясно?

— Так-так, — буркнула Сірчана шкурка, — ясно.

— Чудово! — Гільберт поліз у нагрудну кишеню, витягнув звідти крихітну печатку і чорнильну подушечку і з силою ляснув відбиток на нижній край мапи.

— Ось так! — він уважно подивився на штемпель і задоволено кивнув. — Цілком розбірливо, — він промокнув штемпель рукавом, акуратно склав мапу і вичікувально подивився на Сірчану шкурку. — Тепер поговоримо про оплату.

— Оплату? — здивовано перепитала Сірчана шкурка. — Роберт про це нічого не казав.

Гільберт відразу притиснув карту лапкою:

— Не казав? Це дуже на нього схоже. Але знайте, що я працюю за плату. За яку — це я дозволяю вирішувати замовникам.

— Але у мене… у мене нічого немає, — пробелькотіла Сірчана шкурка. — Лише трохи грибів і корінці.

— Ну, це можеш залишити собі, — глузливо сказав Гільберт. — Якщо тобі більш нічого запропонувати, діла не буде.

Сірчана шкурка стиснула зуби і схопилася. Гільберт Довгохвостий за зростом ледве сягав її коліна.

— Як же мені кортить запхати тебе в якусь із твоїх шухлядок, — просичала кобольдиха, схиляючись над ним. — Відколи це треба платити за дружню пораду? Та якби я хотіла, я б просто витягла мапу з-під твого товстого щурячого заду, але мені плювати на твої картинки. Ми й без них доберемося до цих Гаміліямів чи як їх там. Ми…

— Хвилинку, — спинив її Бен. Він відсунув Сірчану шкурку убік і присів навпочіпки перед щуром. — Звичайно, ми заплатимо. Це ж скільки потрібно праці, щоб зробити таку чудову карту!

— Ще б пак, — ображено прогугнявив Гільберт. Ніс у нього тремтів, а довгий білий хвіст зав’язався вузлами від образи.

Бен заліз у кишеню, звідки витяг дві пачки жуйки, авторучку, дві гумки і монетку в одне євро. Після цього він розклав свій крам на долівці перед щуром.

— Вибирай, що тобі більше подобається, — запропонував він. Гільберт Довгохвостий облизнувся.

— Нелегкий вибір, — сказав він і заходився ретельно розглядати кожен предмет. Нарешті він вказав на жуйку. Бен підштовхнув до нього обидві пачки:

— Чудово. Давай сюди мапу.

Гільберт зняв лапку з мапи, і Бен засунув її в рюкзак Сірчаної шкурки.

— Якщо ти даси мені ще й авторучку, — прогугнявив білий щур, — я розповім вам ще дещо важливе.

Бен простягнув щуру ручку і запхав решту речей назад до кишені:

— Кажи.

Гільберт трохи схилився вперед.

— Ви не єдині, хто шукає Поділ неба, — прошепотів він.

— Що? — спантеличено перепитала Сірчана шкурка.

— Ось уже багато років до мене час від часу навідуються круки, — тихо сказав Гільберт. — Дуже дивні круки, як на мене. Вони запитують про Поділ неба, причому найбільше їх цікавлять дракони, які там нібито ховаються. Я їм, звичайно, ані слова не сказав про драконів, яких знає мій любий кузен Роберт.

— Правда не сказав, не брешеш? — недовірливо запитала Сірчана шкурка. Гільберт ображено випнув груди.

— Звичайно, правда. За кого ти мене маєш? — він скривився. — Вони пропонували мені золото, багато золота та коштовні камені. Але мені ці чорні хлопці не сподобалися.

— Круки? — запитав Бен. — А чому саме круки? Яке їм діло до драконів?

— Ну, вони, звичайно ж, не для себе запитували, — Гільберт Довгохвостий знову стишив голос. — Їх хтось посилає, але мені поки не вдалося дізнатися, хто саме. Але хай хоч хто це був, вашому дракону треба його остерігатися.

Сірчана шкурка кивнула.

— Золото, — пробурмотіла вона. Гільберт і Бен з цікавістю подивилися на неї.

— Що ти сказала? — запитав хлопчик.

— Ні, нічого, — вона задумливо повернулася і попрямувала до проходу між полицями.

— Хай щастить, Гільберте, — сказав Бен, рушаючи за нею.

— Якщо повернетеся додому, передайте привіт Роберту! — вигукнув щур їм услід. — Скажіть йому, щоб навідався до мене як-небудь. Там недалеко від вас є пором, на якому не сиплють щурячу отруту.

— Та невже? — Сірчана шкурка обернулася. — І скільки ти мені заплатиш, щоб я йому це переказала? — Не чекаючи відповіді, вона зникла між полицями.

— Як на мене, без цього цілком можна було обійтися, — пхикнула Сірчана шкурка, коли вони знову опинилися надворі. — Ми спеціально заради цього задаваки заявилися до цього смердючого міста, і що ж він нам дає? Гнойовик дзвінковий! Якусь, бачте, мапу! Купу закарлючок! Та я цей небесний поділ знайду без будь-якої мапи, просто нюхом.

Вона передражнила голос Гільберта:

— «Тепер поговоримо про оплату!» Треба було прив’язати його за хвіст до глобуса, товстого ненажеру!