Марина та Сергій Дяченко - Пентакль - Збірка

А тут ще зі здоров’ям почалися проблеми. Клавдія змолоду була міцною і навіть картки в поліклініці не тримала, а тепер довідалася відразу, де в неї серце, і що таке тиск, і як ниє спина, і як набухають вени… Навіть золота коронка в роті, здається, потьмяніла. Мати хитала головою: зурочили тебе. Точно, зурочили. Поїхати б до бабки, зняти пристріт, а то ж усе гірше та гірше…

Скаржитися чоловіку не зважувалася. Як і раніше, літала по будинку, усюди встигала, але вже без вогнику, без колишнього ентузіазму. Радість згасла зовсім.

— А щоб тебе! — сказала якось спересердя, слухаючи скімлення сусідського хлопчиська, який другу годину надокучав під вікном дівочої кімнати: «Богда-ано… Богда-ано!..» — Чортдана, не інакше!

Ніхто не чув.

Тієї ночі Клавдії приснився страшний сон. Тим страшніший, що ніби співпадав із дійсністю, вона то дрімала, то прокидалася. Снилося їй (чи ввижалося), що з темного кутка їхньої з чоловіком кімнати виходить ніби собака, ясно-жовтий, як кістка. І йде до неї, Клавдії, блискаючи очима, цокаючи пазурами по дерев’яній підлозі.

Здавалося б, що страшного — собака приснився. Але чим ближче вона підходила, тим ясніше ставало Клавдії, що із собакою щось не так. Було в її очах, у рухах, у тіні на підлозі щось непросте, не звіряче і не людське. Та й звідки взятися в кімнаті собаці? Собакам місце надворі…

Клавдія хотіла вибратися зі сну, переверталася, трусила головою, піднімалася на лікті; от, здавалося б, прокинулася, у кімнаті темно й тихо, поруч похропує директор, і час полегшено зітхнути: «Куди ніч, туди й сон»… Глядь — з кутка дивляться двоє палаючих очей, і все починається спочатку: крадеться дивний собака, тягнеться за ним зламана тінь, зупиняється серце. Прокинутися…

За кожним разом тварина підходила все ближче. Нарешті, стрибнула на ліжко. Клавдія прокинулося з криком, почала штовхати чоловіка ліктем у бік, будити, кличучи на допомогу. Чоловік спав як мертвий; Клавдія спробувала встати, не оглядаючись на темний куток. Хотіла дістатися до вимикача, увімкнути світло…

Собака був тут як тут.

– Іди геть, проклятий!

Підхопилася-таки з ліжка. Схопила за ніжку дерев’яну табуретку (де тільки сили взялися!) і почастувала бестію з усієї сили. По голові, як мітила, не трапила — тварина ухилилася, але дістала, здається, по лапі. Собака дико вискнув, і Клавдія Василівна прокинулася нарешті в постелі поруч із чоловіком, на світанку: нічна сорочка прилипла до спини, серце колотить, захлинається, і душно, душно… Уночі, виявляється, випадково закрилася кватирка, і в кімнаті стояв такий спертий дух, що не тільки псина — чорт присниться…

Була неділя. Пасербиця, як виявилося, піднялася раніш від усіх, сіла на велосипед і покотила кудись, нашкрябавши батькові недбалу записку.

Повернулася вдень, бліда і без велосипеда. Рука в гіпсі; виявилося, каталася Богдана по старій дорозі над піщаним кар’єром, куди і дорослим, і дітям хід строго-настрого заборонений. Земля осіла, і Богдана звалилася. Шию, на щастя, не скрутила, а поламала тільки руку. Вибралася на шосе, «проголосувала», довезли її до лікарні. А велосипед там і залишився, у кар’єрі: рама лопнула.

Олег Вікторович знову повівся, на думку Клави, непедагогічно. Замість того, щоб пояснити Богдані зв’язок між непослухом і нещастям побіг негайно в кар’єр, щоб велосипед витягнути і раму зварити, і узагалі все що потрібно поправити.

Не знайшов велосипед. Засипало піском; але обіцяв Богдані, що в понеділок піде з лопатою і відкопає.

Богдана обіцянкам його особливо не зраділа. Сиділа бліда, дивилася на пальці, перемазані гіпсом, на слова батька тужно кивала, а Клавдії взагалі наче й не бачила.

Страх запанував у житті Клавдії.

Уночі жахи. Удень — ніби тінь за нею ходить. Не зводить сповнених ненависті Богданиних очей.

Олег Вікторович усе бачив і все розумів. Розривався між дружиною й улюбленою дочкою, став приходити додому напідпитку, а то й зовсім п’яним. Уже не треба було ніяких свят — приходив п’яний і падав на ліжко в одязі, і сивушний дух стояв так щільно, що Клавдії доводилося стелити собі то на веранді, а то й у коморі.

Мучився сам від цього. То голубив Богдану, а то і бив. Доброти це дівчині не додавало, і Клавдія, хоч як намагалася не засмучувати чоловіка, сказала якось сердито — піду. Повернуся до матері; несила жити в одному домі з такою злостивістю.

Олег Вікторович довго сидів на кухні похмурий. Потім пішов до дочки й оголосив їй: улаштую тебе в економічний технікум в NN. Технікум гарний, у мене там знайомі; конкурс атестатів не пройдеш — то хоч по блату ввіпхнуть.