Дорота Тераковська - Дочка Чарівниць

Так, як і рік тому, Чарівниці простягнули до скелі свої руки, наділені магічною Силою, і за мить у скелі з’явилась зачарована брама. Коли вже її обриси чітко окреслились, брама почала повільно, дуже повільно відчинятися…

Із темної глибини скелі повіяло холодом. Перш ніж усі увійшли у чарівний вхід, побачили, як небо над їхніми головами темніє і на ньому з’являються чорні хмари. Ця чорна барва була така глибока, аж видавалося, що повернулась ніч, яка щойно проминула, і не дає сонцю показати світові свій ясний лик.

Святий Камінь виблискував зеленкавим світлом — і раптом Люелле, сповнена страху й подиву, збагнула, яку він насправді має форму: Святий Камінь мав форму гробниці. Хто спочивав під цією величезною, порослою мохом камінною плитою? І кому дозволено безкарно стати на чийсь Гріб, оскверняючи його?

Лише тепер Люелле втямила: Святий Гріб не потребує ані її гордості, впертості чи розуму, не потребує її кмітливості, здібності й магічних талантів. Святий Гріб потребує її любові й співчуття, молитви за померлих, що від віків спочивають тут глибоко під землею — бо тільки такі почуття можуть розігріти його крижану самотність.

Морозом овіяло всю печеру. Обличчя Чарівниць та Айока поблідли зі страху, і кожного з них охопило панічне бажання тікати. Однак Люелле, не чекаючи нічиєї допомоги, сама стала на Святий Камінь. І тоді її стривожені й вражені супутники почули, як вона кричить у чорний холодний простір печери, простягнувши руки перед собою:

— Я люблю вас! Я люблю вас усіх, живих і мертвих, тих, кого вже немає, і тих, хто ще народиться! Я люблю вас — ви, що лежите під цим каменем, під тяжкою могильною плитою! Ви вже не самі! Я з вами, я, Люелле, з роду Люілів!

…і тоді Святий Камінь, виблискуючи грізним зеленкавим світлом, затремтів. Спершу легко, а потім все сильніше й сильніше. Врешті він задрижав так сильно, що Люелле не змогла втримати рівноваги, й зіскочила з нього, і стала біля своїх друзів, завмерлих від жаху. До дрижання додався гул такий сильний, що його, мабуть, чути було по всій країні. Чарівниці, Айок та Люелле мимоволі відступаючи назад, крок за кроком, спинились під стіною печери, тримаючись міцно за руки, щоб додати одне одному відваги.

Святий Камінь тремтів… гув… тремтів… гув… тремтів і раптом відірвався від свого постаменту і перевернувся на бік. Під ним був величезний отвір, що вів кудись у глибину і світився дивним світлом. За мить із цього провалля почали виповзати якісь істоти, одна за одною, одна за одною, їх було все більше й більше. На очах в ошалілих від жаху глядачів ці істоти набирали чітких обрисів й рухалися до розчахнутих воріт скелі, одна по одній, одна по одній.

…Були їх десятки, сотні, тисячі… Страшні лицарі з Пітьми Праісторії, всі, хто колись віддав життя за давнє Велике Королівство. Всі, чия сила, розум і серця додали величі, сили й слави Королівству; ті, хто будував його і творив. І це страхітливе Військо Привидів Минулого, якому не було числа, рушило додолу сходами давнього Великого Храму і попливло у долини. Ті, що були на чолі цього моторошного походу, вже добирались до перших людських садиб, а тим часом із земної безодні виходили все нові й нові Лицарі — і тій ході не було кінця…

Над давнім Великим Королівством запанувала пітьма. У цій пітьмі рухалися тільки страшні грізні постаті — без тіла, без кості, але все одно справжні — й мерехтіли зеленкавим світлом. Всі живі поховалися у своїх домівках, стежачи звідти за страшним походом, який, здавалося, ніколи не скінчиться. За якийсь час вже не було п’яді землі, де би не з’явились безплотні Лицарі. Стривожені Загарбники у панічному страху покидали зброю і, не чекаючи наказів, щосили мчали на своїх конях до Великих Степів. З усіх куточків країни до колишнього кордону Великого Королівства поспішали лицарі та вояки Урґха. Там, у Великих Степах, не було темряви і ніхто їх не переслідував.

У Замку зчинився переполох. Його мешканці запрягали вози кіньми, сідали поспіхом, не зважаючи на ієрархію та придворні посади. Урґх XIII в останню мить встиг добігти до якогось воза і перелякано стрибнув у нього. Сполохані коні зірвались з місця, як шалені. Це військо живих, що прямувало до Великих Степів, переслідувало терпляче, витривало й мовчки Військо Привидів. Тривожні погуки втікачів перепліталися з крижаною глухою тишею за їхніми спинами. І ця тиша була страшніша за брязкіт зброї. За панічною втечею Загарбників спостерігали з вікон своїх домівок бліді, перелякані обличчя людей, страх яких поволі почав змінюватись надією. В їхніх вухах знову забриніла Пісня Єдина, яку вони зневажливо відкинули, і мимоволі зазвучала на устах. Спів був зовсім тихий, а потім все голосніший. Поволі росла впевненість у тому, що це Військо Привидів, без плоті й кості, насправді Військо Лицарів Минулого, їхніх лицарів, їхніх предків, синів їхнього народу, тож не страхом належить їх вітати — а тишею — або співом Пісні. Тож попри грізну пітьму, що опанувала цілу країну, попри зловіще світло, що лилося від безтілесних постатей, дехто з людей вийшов зі своїх убогих домівок, щоб заспівати свою Пісню Єдину — ту саму, від якої відрікся рік тому. І ця мелодія зі змінним, сповненим неспокою, ритмом супроводжувала беззвучний похід Покійних.