Дорота Тераковська - Дочка Чарівниць

Одного дня двоє вкрай вимучених чоловіків принесли у Пустелю вмираючу жінку.

— Рятуйте! — благали Пустельника. — У неї четверо дітей, її чоловік помер. Якщо вона помре, її діти також помруть від голоду й самотності. Допоможіть!

Люелле перша вклякла біля хворої, лагідно пригладила її розкуйовджене волосся. Торкнулася холодною, але ніжною рукою палаючого обличчя. Чарівниці зиркнули на Пустельника, але той дав їм знак не втручатися. Стояв непорушно трохи здалеку.

Очі хворої раптом стали притомні:

— Мабуть, у мене вже спала гарячка. Я, мабуть, одужую? — спитала захриплим голосом. — Дайте мені пити…

— Вона повернулась до тями! — зраділи чоловіки, що її принесли. — Вперше за кілька днів вона опритомніла!

— Вона житиме, — мовив Пустельник і знову жестом стримав Чарівниць, що хотіли допомогти Люелле.

— Не чіпайте її зараз, — шепнув. — Її руки наповнені Силою. Силою зцілення.

Чарівниці вражено перезирнулись. Однак Люелле не чула слів Пустельника, так зайнята була хворою жінкою, яка з кожною миттю почувалася все краще.

— Я хочу встати, — заявила та раптом. — Я вже скільки днів лежу й лежу. Почуваю себе сильною…

Дівчина поїла хвору трав’яною настоянкою і розважала бесідами. Двоє чоловіків, що принесли хвору, приголомшено остовпіли, а Пустельник тим часом говорив:

— Силу зцілення має той, хто черпає сили й радість, допомагаючи іншим. Її має кожен, хто бере на себе страждання хворого, і хоча й сам страждає, почувається щасливим. У цій Силі немає Чарів, як у вас, Чарівниць. Є тільки любов до людей. Ваша вихованка одужала. На ній вже нема жодної плями. З маленького зернятка виросла квітка — до речі, дуже гарна. А тепер поспішайте, бо за два дні надійде Свято Весни, про що тут, у Пустелі, ніхто не пам’ятає. Тут завжди однаково: душно, спекотно і весь час пражить сонце. А там, у Високих Горах, якраз закінчується зима…

— Люелле! — загукали радісно Чарівниці. — Ми йдемо у Високі Гори! До руїн Великого Храму! До Святого Каменя! Ти чуєш, Люелле? Ти вже гідна цього!

Люелле безпорадно розвела руками:

— Як я можу зараз піти, коли весь час прибувають нові хворі?

— Йди, дитя, — промовив Пустельник. — У тебе інша дорога. Цей хлопець також має йти, хоча знаю, що він хотів би тут залишитись. Його майбутнє покликання записане у Книги Часу, і він не може його змінити. Всі йдіть. Я завжди був тут сам і мушу залишатись сам. Інакше перестану бути Пустельником…

…і засміявся дитячим лагідним сміхом. Отож всі розпрощалися сердечно і зі смутком. Кожному з них — Чарівницям також — цей рік, прожитий у Пустелі, дав дуже багато — і кожен з них виніс звідси свою нову, хоча й іншу, Силу. Люелле — істинно королівську Силу зцілювати хворих і маленьке зернятко Любові до людей, що розквітло прегарною квіткою. Айок поніс із собою Силу поезії — тієї, що має владу правдиво говорити про життя й смерть, про сенс існування і сенс небуття. І цією Силою наділені лише нечисленні з поетів. А Чарівниці? Їхні здібності до магії та чарів так багато спрощували у їхньому житті — а тут вони побачили життя у всій повноті його гіркоти, страждання й радості. Збагнули також, якою помилкою було виховувати Люелле лише серед Магії та Чарів, логіки Розуму і плекати в ній дух королівської гордості.

Пустельник ще довго дивився їм услід. Їхні постаті у сліпучих хвилях білого піску ставали все меншими, і коли вже вони перетворились на маленькі цяточки, зітхнув і поблагословив їх здалеку. Життя там, серед людських осель, видавалося йому одним величезним клубком шалених пристрастей, прагнень і пожадань. І ще раз подякував своєму доброму Богові за те, що Той призначив йому життя у Пустелі.

— Пане, — озвався Буду до Урґха, — за два дні припадає Свято Весни і водночас перша річниця найбільшого свята в історії нашої Імперії…

— Моєї Імперії, — поправив його Урґх із натиском і зареготав, побачивши розчарування на обличчі найвірнішого слуги. — Ну та добре вже, добре… І твої тут є заслуги.

— Так, пане, — промовив Буду принижено. — Але за два дні минає рік від дня Зникнення Пісні Єдиної, і ти маєш якось це відзначити. Тепер, коли вже ніщо твоїй Імперії не загрожує, маєш у цей день щороку нагадувати підданим, які безглузді були їхні сподівання, і що їм залишилось одне — покірно виконувати твої накази. У цей день всі о тій самій годині мають впасти навколішки і дякувати за твою великодушність. За те, що ти не відрубав утричі більше голів тих, хто співав цю безглузду Пісню, яка давала надію всім рабам.