Дорота Тераковська - Дочка Чарівниць

— А я таки мав повідрубувати їхні тупі головешки! — гаркнув Урґх. — Не доберу, чого ти не дав мені цього зробити?

— А хто ж би тоді на тебе працював? — покірно спитав Буду. — Хто видобував би золото у твоїх копальнях — а в них щороку гинуть сотні людей? Хто би вирощував для тебе овець, кіз, гусей і корів, хто би працював на полі і випікав хліб? Хто би шив одежу і взуття? Хто би зрештою, плавив сталь для мечів твого війська?

— І що ти пропонуєш? — зацікавлено спитав його Урґх.

— Нехай твої герольди об’їдуть Імперію й оголосять, що за два дні, рівно опівдні, всі твої піддані й раби мають упасти навколішки і бити чолом на знак вічного підданства й радості від своєї долі — а то вона може стати гіршою!

— Добре кажеш, Буду. Хто його зна, може, я таки поверну тобі посаду Прем’єр-Міністра! — зареготав громовим сміхом Урґх. — Але тим, хто схилить голову не достатньо низько, будемо її рубати! Отакий буде мій наказ. Рівно опівдні — почесті, а за годину — страти! Також для того, щоб вшанувати мою велич!

І королівські вісники роз’їхалися по всій країні.

Мандрівники й незчулися, як знову опинилися у серці Високих Гір. Западали сутінки. Дорога видавалась цього разу короткою, бо ж підганяли їх нетерплячість і надія. Ніч переночували серед скель, напівдрімаючи, напівчуваючи.

Айокові снилася груба Книга з віршами. Його книга з його віршами. А кожна перша літера нової строфи була гарно вималювана справжніми фарбами. У кожному вірші було стільки значень, скільки правди про життя, смерть, народження й умирання, про сенс життя і сенс переходу у Брами Країни Вічності, що кожен, хто її читав, почувався багатшим, щасливішим, розумнішим. І снилося Айокові, що цю Книгу — як колись Пісню Єдину — знатимуть всі у його країні, і всі у неї віритимуть, як у Пісню.

— Якщо пророцтво Пісні збудеться, — прошепотів, перевертаючись на інший бік.

Кожній з Чарівниць снився час, який вона була з вихованкою. І кожна, зітхаючи з болем, шукала у собі помилку, за яку Святий Камінь відкинув Люелле.

— Я дала їй опіку, але не дала ласки. А в неї ж не було матері, — бурмотіла уві сні Перша Чарівниця.

— Хіба розум не цінніший за любов? — стогнала Друга. — Я дала їй знання, але не вчила любити. Вона полюбила Матір-Природу, але я віддалила її від людей.

— Я привела її у світ людей, але не зуміла її переконати, що навіть найбільш принижена людина завжди гідна пошани, і що більше вона страждає, то більше треба її любити… — шепотіла Третя. — Хіба це не моя провина?

— Стіни Арджани подарували їй гордість і гідність пращурів. А я не зрозуміла, що для доброго володаря цього замало, — метаючись уві сні, говорила Четверта.

І тільки Пустельник у своїй печері спав цієї ночі спокійно.

Люелле не спала зовсім. Лагідним порухом руки привітала невеличкого сірого птаха, що сів у її узголів’ї.

— Ти знала, що робиш, коли повела нас у Пустелю, — шепнула, дивлячись у німі очі. — Я пізнала там гіркий смак людського страждання і велику чисту радість, коли вдавалося його втамувати. Яка ж я була дурна й пуста дівчина, а колись — нестерпна вередлива дитина. Справді, Святий Камінь мав на мене розгніватись, коли я стала на нього, сповнена недосконалості…

Яскраво-червоне сонце, що зійшло над скелями, розбудило її супутників. Чарівниці сердечно привітали свою Сестру, перетворену на птаха, хоча видавалося, що птах на це не зважає. Усі рушили далі, щоб якнайшвидше дістатись до серця Великого Храму. Йшли то розмовляючи, то у зосередженій мовчанці, і тільки луна повторювала їхні кроки або підсилювала стукотіння камінців, що котились додолу. Коли добрались до мети своєї нелегкої дороги, знову надходила ніч. Були втомлені, а водночас — переповнені сподіваннями й страхом. Цієї ночі не спав ніхто. Руїни Великого Храму у світлі місяця видавалися величезними й грізними. І хоча сріблясте проміння роз’яснювало цей незвичайний краєвид, водночас додавало тіням похмурого мороку.

— Ти боїшся? — спитала пошепки одна з Чарівниць.

— Так, але якось інакше, ніж тоді, — відповіла Люелле. — Прошу у вас тільки про одне: навіть якби Святий Камінь захотів мене вбити, залиште мене з ним. Нехай станеться так, як має статись.

На світанку нового дня піднялись сходами Храму і підійшли до гладенької стіни скелі.

— Тобі не обов’язково йти, — шепнула Люелле до Айока. — Якщо нам загрожуватиме смерть, ти не маєш загинути.

— Я маю йти, — відповів Айок. — Я маю бути при цьому.