Дмитро Білий - Басаврюк XX

22 червня. Вмер батько. Я залишився один. Я і Наталена.

23 червня. Сьогодні ховали батька. Сумна процесія під дрібним дощем відправилася на цвинтар. Приїхали сусідні поміщики. Порецький взяв на себе всі турботи по влаштуванню поховання і запросив католицького священика. Ми поховали батька біля могили матері. Наталена плакала. Дощ стукав по чорних парасольках. Ксьондз читав відхідну молитву, і чіткі латинські слова падали, як грудки землі, у могилу… Мені дуже тяжко. Тільки зараз я зрозумів, наскільки любив свого батька.

26 червня. Пишу вночі. Ранком прискакав верхи Порецький і крикнув, що Наталена зникла. Ми мчалися до його садиби, не розбираючи дороги, навпростець. Тільки біля воріт, зіскочивши з коня, старий сказав, що вночі було тихо, але вранці Наталена не вийшла зі своєї кімнати. Двері опинилися зачиненими зсередини. Маткевич гукав, але Наталена не відзивалася, і стурбований батько наказав вибити двері. Кімната була порожня.

Я вскочив до кімнати Наталени. Ліжко було зім'яте, подушка лежала на підлозі. Вікно широко розчинене. Ніхто в будинку не чув уночі жодного крику чи шуму боротьби. Козак уважно роздивився траву під вікном і сказав, що сліди залишили принаймні двоє, які виносили дівчину. Далі сліди губилися. Білий як смерть Порецький безпорадно оглядався посередині кімнати. Раптом він кинувся в кут і підняв з підлоги зім'ятий рушник. Рушник вони вважали своїм родинним оберегом, і він завжди висів над ліжком Наталени. День ми провели в пошуках дівчини, але жодних слідів не знайшли.

І тільки я знаю, де мені шукати мою панну.

27 червня. Був в управлінні банку і розмовляв з управителем. Надзвичайно ввічливо той запропонував мені зустрітися з інженером. Через годину я розмовляв з Гопнером. Він заявив, що допоможе розшукати Наталену, якщо я доставлю їм рукопис професора. Викрадення Наталени — справа їх рук. У мене вибір — зрадити свою наречену або свого вчителя… Дописую ввечері. Вдень мені в очі впав том Гейне, який професор дав на вокзалі при прощанні. Я розкрив том і почав машинально гортати сторінки. Раптом між рядками побачив записи, зроблені дрібним почерком професора. Переписувати їх немає часу… Я зрозумів! Вони все одно не віддадуть мені Наталену. Вона потрібна їм… Я був у Порецького. Зараз ми відправляємося до руїн монастиря. Старий чекає мене зі своїми козаками. Ми озброєні мисливськими рушницями і ножами. І допоможе нам Бог!

…Я ще живий. Ми врятували її. Порецький і його козаки загинули. Жах іде за мною. Ми всі приречені. Тільки одне прошу, Боже, — щоденник повинен попасти в праведні руки.

…Замок Темпельгоф. Встигніть до 1 вересня 1926 року. Знайдіть Наталену — вона вам допоможе, але бійтеся її. Зупиніть «Велике жертвоприношення»! Встигніть!

…Часу залишається дуже мало. Вони скоро прийдуть. Я знайду можливість заховати щоденник і дати знак тому, хто буде його шукати. Зупини їх, Господи. Амінь.

Найбільше Наталку вражала здатність німецьких вартових вперто ходити під дощем, не намагаючись заховатися під найближчим деревом чи дахом. Наталка могла годинами дивитися, як краплі дощу розбиваються об чорні шоломи, струменять з набряклих і блискучих каучукових плащів. Мов заведені, солдати ходили біля воріт будинку, і їх незмінно рівномірна хода заспокоювала, додавала віри в те, що в цьому світі залишилися хоч якісь надійні речі. Наталка добре знала, що це самоомана, тим більше, що і сама поява вартових біля їх будинку була викликана чергою замахів на офіцерів німецьких військ, які допомагали Гетьману утримувати владу над Україною, а водночас і приглядали за цією владою.

Держава нагадувала заколочену діжку, яку зсередини розпирала нестримна сила. Наталка відчувала, що невдовзі ця діжка розлетиться на дрібні шматки і вже ніхто не зможе зупинити те, що вирветься назовні… Але вартові ходили, відраховуючи залишок часу до цього вибуху, і Наталка загіпнотизовано дивилася на них з вікна затишної квартири, господарі якої так і не повернулися до Києва після січня 1918 року.

Місто жило чутками і страхом. Залякані міщани розповідали про нескінченні повстання селян, про червоних агентів, таємничі організації терористів, близький голод і величезні зграї вовків, які невдовзі вийдуть з темних приміських лісів і знищать все живе.

Наталка рідко виходила в місто і майже не розмовляла з ординарцем Вальтера, товстим і доброзичливим Гансом. Наталка знала: те, що незабаром відбудеться, набагато перевершить всі зловісні чутки. Вдень вона завжди була спокійна, і тільки вночі її сон пронизували кошмари. Втім, вдень Наталка була впевнена, що живе у безтурботному сні, і тільки нічне марення невблаганно заводило її до жаху, який був занадто реальним. Як завжди, її рятував Вальтер. Коли вона уві сні починала кричати, він м'яко і сильно обіймав її плечі і тихо говорив про те, що в цьому світі все добре і спокійно. Наталка вірила і знов засинала. Жах боявся спокою Вальтера і залишав Наталку на деякий час. Вона не замислювалася — любить Вальтера чи ні. Їй було достатньо того, що він рятує.