Дмитро Білий - Басаврюк XX

Я розкрив зшиток і почав читати вголос, відразу перекладаючи з польської.

11 квітня 1913 р. Я знов у батьковому маєтку. Берлінське життя, навчання, Гретхен тепер здаються далекими, напівзабутими і нереальними. Немов я нікуди і не виходив з цього палацу. За останні чотири роки батько зміг його перебудувати, зробити більш сучасним, але в цих стінах, як і раніше, відчувається давнина. Вона проступає крізь нові шпалери, відбивається в скляних дверцятах замовлених у Варшаві меблів. Втім, цілком можливо, що я це навмисно вигадую, бо після університетського життя тут запросто можна загинути з нудьги. Навколо божевільні ліси, безземельні селяни, наймити, нескінченні торги за оренду, вирубку лісу, вічне збирання відсотків до земельного банку… Що мені залишається в цьому чужому і байдужому до мене краї? Хіба що тільки спогади і цей щоденник.

13 квітня. Сьогодні мав розмову з батьком. Відносини, як завжди, підкреслено ввічливі, — ми і зараз намагаємося зрозуміти, хто ми є один для одного. Дивився у вікно. Зелені дерева і нескінченний дощ.

15 квітня. Сьогодні перебирав книги в батьковій бібліотеці. Філософи, містики, теологи і божевільні. Скільки томів і нескінчених шукань, прозрінь і розчарувань. Пам'ятаю слова професора перед моїм від'їздом з Берліну: «Ти ніколи не станеш німцем, ти ніколи не станеш філософом, і це тебе врятує». Пам'ятаю, що я запитав його: «А що врятує Вас?» Професор засміявся і відповів: «Те, що я став німцем і філософом».

Тільки зараз відчуваю, як мені не вистачає професора і його сентенцій.

16 квітня. Нарешті припинилися дощі. Зранку, осідлавши коня, приблизно годину об'їжджав місцевість навколо маєтку. Поступово це життя мені починає подобатися. Тепер залишається знайти собі коханку з місцевих шляхетських красунь, потім ввійти до всіх господарських справ, і так до кінця життя.

А природа на моїй малопольській батьківщині справді чудова!

20 квітня. Вештаюся з мисливською рушницею навколо батьківського маєтку, намагаюся знайти щось корисне в моєму вимушеному поверненні додому. Можливо, настав час осмислити все, що відкрилося для мене під час перебування в Берліні. Дуель і вислання з Німеччини, — події які, спочатку так пригнічували мене — здаються тепер знаком долі. Мені потрібний спокій і таке безтурботне життя. В цілому навколо ідилія. Зелений ліс, синє небо, привітні селяни. Сьогодні підстрілив лисицю.

30 квітня. Десять років, як вмерла мати. Були з батьком на родовому цвинтарі. Спогади і спільне горе немов проклали місток між нами, на зворотному шляху вперше наша розмова вийшла за межі простого обміну формальними привітаннями. Згадували часи, коли була жива мати. Поступово крізь яскраві враження останніх років проступають спогади дитинства.

1 травня. Здається, що справи нашого маєтку досить далекі від ідилічних. Батько досі не може виплатити відсотки за банківську позичку. Ситуація цілком характерна для навколишніх дрібних маєтків. Все залишається тут незмінним, таким, як було двісті і триста років, але і цей патріархальний край зазнає непомітних і невідворотних змін. І ці зміни не на краще.

2 травня. Мав честь познайомитися з місцевою шляхтою. У сусідського шляхтича Борецького був день Ангела. Звичайний бал і банкет цілком в дусі класичного старопольського маєтку. Суспільство досить стандартне — декілька майбутніх ксьондзів, як правило, молодших шляхетських синів, сивоусі поміщики, загрузлі в маєткових проблемах, п'яні з самого свого народження офіцери місцевого гарнізону. Обов'язково декольтовані і гонорові шляхтянки в ловах за вигідними партіями, а інші в ловах за вигідними коханцями, словом, увесь світ нашої старої доброї шляхти. Зрозуміло, що мені довелося витримати певну облогу з боку жіночої половини балу, не рахуючи досить відвертих поглядів місцевих бретерів, для яких я відразу став небезпечним конкурентом. Щоправда, через деякий час вдала партія в віст і пляшка непоганого вина певною мірою примирили мене з навколишнім світом.

10 травня. Був присутній при розмові батька з двома євреями-банкірами, ті пропонували йому продати за досить непогані гроші ділянку, яку в народі називають «Чернецьким лісом». Батько рішуче відмовився. Я його розумію, бо саме там знаходиться наш родовий цвинтар. Покупці відразу почали вибачатися і швидко від'їхали.