Дмитро Білий - Басаврюк XX

— Тут стрілянина не допоможе, пане полковнику, — спокійно сказав Бучма. — Я там на вулиці осику бачив.

Бучма вийшов. Я глянув на Зозулю. Навколо нього з перегризеного горла розтікалася калюжа крові. Сухомлин розширеними очима дивився на відрубану голову:

— Що це?

Я мовчав.

З'явився Бучма. В руках він тримав свіжі дерев'яні коли.

— Ну от, — сказав він, — завжди думав, що люди про упирів брешуть.

Біля палацу ми вирили широку могилу. До неї поклали тіла Зозулі та Петренка. Бучма відрубав, незважаючи на наші заперечення, голову Зозулі і вбив прикладом гвинтівки обом осикові коли в груди.

Я спробував знайти сліди Петренка біля палацу. Вони виразно відбивалися на мокрій землі. Було видно, що він вийшов з лісу і декілька разів обійшов будівлю, перш ніж зайти туди. Раптом я помітив, що біля чітких відбитків підошов петренкових чобіт слабко проступають обриси ще якихось слідів. Всі вони виходили з лісу.

Я повернувся до палацу. Назустріч мені вийшов Бучма:

— У Сухомлина лихоманка!

Посередині кімнати на розісланих шинелях лежав сотник, — він тремтів немов від сильного холоду. Обличчя його було червоне і дуже спітніле. Я присів поблизу і поклав руку на лоба. Мою долоню обпік жар. Він все ще був у скривавленій сорочці.

— Зніми сорочку, — наказав я. Сухомлин ледве зміг її стягнути. На лівому плечі чорніли дві напухлі рани. В тому самому місці була продерта сорочка.

Я перезирнувся з Бучмою. Ми обережно витерли теплою водою кров з тіла Сухомлина, який вже втратив свідомість. Бучма витягнув зі своєї торби залізну флягу зі спиртом і залив його рани, потім натягнув на знепритомленого товариша свою чисту сорочку.

Я подивився на поліщука:

— Я жив у Сербії. Там кажуть, кого вкусить упир, той теж стає упирем.

— Хто його знає. У нас теж багато чого кажуть. От що з хлопцем робити?

Раптом я зрозумів, що Сухомлин, вояк, який пройшов «Крим і Рим», легендарний махновський кулеметник, гультяй і співець, — зовсім молодий хлопець. Не прийди ця пекельна завірюха на його Гуляйпільщину, — бігав би й досі за дівчатами, та бився би на гульках з сусідськими парубками. І ось настав його час…

До вечора Сухомлин хрипів і бився, не приходячи до пам'яті. Десь там, в запаленій свідомості, він знову вів свою тачанку до бою, напував коней і їхав серед квітучих садів, ловлячи на собі захоплені погляди дівчат в намистах.

І тільки коли темрява знову оточила нашу кімнату, і ми сиділи біля вогню, він заспокоївся, — очі його втратили гарячкуватий блиск, і він слабим голосом запитав:

— Пане полковнику, я теж стану таким… як Петренко?

Я подивився йому в очі:

— Не станеш.

Він спробував підняти руку, і я підхопив її. Сухомлин стиснув тонкими пальцями мою правицю. Очі його заплющилися, і він вмер. Майже годину сиділи ми з Бучмою над тілом козака. Нарешті Бучма піднявся і, зігнувшись, пішов у кут кімнати. Повернувся, тримаючи в руках кіл:

— Дозвольте, пане полковнику.

Я мовчки забрав у нього осиковий кіл і взяв гвинтівку. Вперше за шість років сльози душили мене. Відчуваючи, що зараз не витримаю і збожеволію, я приставив кіл до грудей Сухомлина, до білої накрохмаленої сорочки з червоно — чорним мереживом, яку Бучма стільки років тягав за собою, сподіваючись бути в ній похованим, підняв гвинтівку і з хрустом, одним ударом всадив його…

Вночі ми сиділи біля вогню. На вулиці було тихо. Ні вітру ні дощу. Бучма мовчки пакував в торби речі, потім сів чистити зброю. У нас залишалося декілька обойм до гвинтівок, з десяток набоїв до револьверу і дві англійські бомби — «лимонки». Диск від «льюїсу» був порожнім. На ранок ми вирішили тікати з цього клятого палацу.

Я взяв свою знахідку. Здавалося, що з часу, коли я її знайшов, пройшла ціла вічність. Ножем розрізав шовкову тасьму, розгорнув тканину. У мене в руках був досить об'ємний зошит у твердій обкладинці, обтягнутій зеленою замшею. Я розкрив його. На сторінках тонкого паперу рясніли рівні рядки, записані вправним почерком по-польськи. Це був щоденник — між сторінками були ретельно проставлені дати. Польської мови, за винятком військових команд і декількох фраз, підхоплених від наших нещодавніх союзників, я не знав.

Гортаючи сторінки, я відчував, що саме в цих рядках знаходяться відповіді до питань, які переслідували мене весь цей час.

Я знов старанно загорнув зошит, показав згорток Бучмі і наказав у будь-якому випадку, якщо я не зможу, доставити його до начальника контррозвідки при Головному. Деякий час я розмірковував, куди заховати свою знахідку, і не надумав нічого кращого, ніж запхати пакунок собі за ремінь, під шинель