Олег Авраменко - Заборонені чари

Кейт зрозумів, що Мілош має на увазі Словодана Вовчека, власника „Самотньої зорі“ і донедавна її капітана. На початку цього року Вовчек отримав під своє командування фреґат „Князь Всевлад“, який майже три місяці тому, разом з іншим кораблем, „Святою Ілоною“, вирушив на пошуки західного морського шляху до Гіндурашу. Члени команди охоче говорили про свого господаря й колишнього капітана. Попри його молодість, вони ставилися до нього з великою повагою, і за три дні плавання Кейт чимало дізнався як про самого Вовчека, так і про всю експедицію в Гіндураш. Слухаючи розповіді моряків, він дивувався, чому Стен, у чиєму розпорядженні було вдосталь досвідчених шкіперів, призначив капітаном „Князя Всевлада“ дев’ятнадцятирічного юнака — хай навіть дуже талановитого. Проте слово „чуття“ розставило все на свої місця. Кейт подумки вилаяв себе за нездогадливість.

— То пан Вовчек провіщати погоду міг? — запитав він.

Мілош Вуйко з обуренням відкинув це припущення:

— Що ви, пане Волш! Провіщають ворожки на базарі. А Словодан не ворожбит. Якби ми покладалися на…

— Хибно, боюсь, ви зрозуміли мене, — урвав його Кейт. — Я погано ще знаю вашу мову і використав, мабуть, слово неправильне. Мав на увазі я не ворожіння, а…

— Вміння передбачати погоду, — прийшла йому на допомогу Джейн.

— Ну, це зовсім інша річ, — сказав Мілош. — Словодан не ворожить, не гадає, він просто знає , яка буде погода. Знає — і квит. Це дар Отця Небесного.

— І з ним ви завжди уникали шторму? — запитала Джейн.

— Часто, але не завжди. Іноді не встигали, якщо були дуже далеко від берега, а шторм наближався швидко. Проте зі Словоданом нам ніякі бурі не були страшні. Він так майстерно керує кораблем… — Мілош цокнув язиком і похитав головою. — Та що й казати! Якось біля берегів Цорніки нас наздогнала жахлива буря, хвилі жбурляли корабель, мов тріску, не було видно нічогісінько, а все узбережжя було всіяне рифами. Ми вже приготувалися до смерті, але Словодану таки вдалося провести корабель між рифів у спокійну бухту. Наступного ранку, коли буря вщухла, ми побачили, що прохід у ту бухту достобіса вузький, заледве два корпуси завширшки. Отакий наш Словодан! Заздрісники кажуть, що він просто фартовий і колись його фарт закінчиться. Але на те вони й заздрісники. Словоданова майстерність їм спокою не дає.

— Це, либонь, є родинне в нього, — припустив Кейт.

— Атож, — підтвердив Мілош. — Словоданів батько теж був гарним моряком.

— А брати?

— Братів він не має. Зате є дві сестри і чи то четверо, чи то п’ятеро племінників. Двоє старших уже плавають юнгами.

— Тут? На цьому кораблі?

— Ні, на іншому. Почали вони з нами, але поводилися дуже зарозуміло, вважали, що раз капітан їхній дядько, то й ставлення до них має бути особливим. Тож Словодан недовго з ними панькався й віддав обох на інший корабель, до капітана, відомого своєю суворістю. А загалом, вони славні хлопчаки, розумні та меткі. Тільки от зависокої думки про себе.

„Воно й зрозуміло,“ — подумав Кейт.

Вони ще трохи поговорили, потім Мілош Вуйко пішов за своїми справами. Кейт і Джейн залишилися на пів’юті вдвох.

— Ти думаєш про те, що й я? — запитала Джейн.

Кейт кивнув:

— Схоже, ми знайшли мишковицьких Конорів… От чорт! — спересердя вилаявся він. — Я мусив одразу здогадатися, що Стен не міг не відрядити в таку важливу експедицію свою людину. Варто було побалакати з моряками в порту — і ми б запідозрили Вовчека.

— То що нам робити? — запитала сестра. — Повернемося назад?

— Навіть не знаю… А ти що думаєш?

— Теж не знаю. З одного боку, на зворотний шлях ми витратимо три дні, тоді як поїздка з Канабри до Паланти займе вдвічі більше часу. З іншого ж, повертатися — погана прикмета. Крім того, ми лише підозрюємо, що Вовчек є Конором, а про Флавіана знаємо напевно.

— Та й що для нас зайві три дні? — замислено мовив Кейт. — По-моєму, це вже не має значення.

— А суша надійніша за море, — підхопила Джейн. — Хоча не скажу, що нам було погано на кораблі. Чи нудно.

Зустрівшись поглядами, вони всміхнулись одне одному. Всупереч Кейтовим побоюванням, ні він, ні сестра не страждали на морську хворобу, а умови життя на кораблі виявились доволі пристойними. Одразу відчувалося, що це купецький корабель, на якому плавав сам господар. Оскільки Кейт щедро заплатив за проїзд, капітан надав у їхнє розпорядження найкращу каюту, всі члени команди ставилися до них ввічливо, а корабельний кухар навіть окремо готував для них їжу — як, власне, і ще для однієї пари знатних пасажирів. Щоправда, каюта була не дуже просторою, зате чистою та охайною і, головне, з м’яким ліжком. Та й їхні слуги, Ярусь з Елішкою, влаштувалися непогано.