Олег Авраменко - Заборонені чари

— Я знаю, — кивнула Маріка. — Але батько не захоче розлучатися зі мною. Та й я нізащо не кину його.

— Між іншим, — сказала Аліса, — десь місяць тому дядько зізнався мені, що зі страхом очікує того дня, коли закінчиться боротьба за корону і ти знову станеш жити з братом. Він уже звик до того, що ти весь час поруч, і тепер його не задовольнять ваші рідкі зустрічі. Гадаю, морально він уже готовий переселитися до світу Конорів.

— А я, — підхопила Маріка, — зроблю все від мене залежне, щоб він не пошкодував про своє рішення. На щастя, я маю можливість забезпечити йому гідні умови. Оточу його такими розкошами, такою турботою, які тут йому й не снилися. Там він матиме все, чого лишень забажає.

— Хіба що крім футболу.

— Чому? І футбол також. При потребі я зможу організувати і спонсорувати цілу футбольну лігу. А батько, як і кожен запеклий вболівальник, у душі мріє бути тренером. У нашому світі його мрія здійсниться.

Аліса коротко розсміялася, а відтак, не стримавшись, широко позіхнула.

— Хочеш спати? — здивувалася Маріка.

— Та ні, рано ще. А це просто наслідок вечора, проведеного на самоті. Я теж дуже звикла до твоєї присутності, звикла, що ввечері ми разом, і без тебе починаю нудьгувати.

— А я нудьгую, коли ти в університеті.

— Це вже не проблема. Я вирішила кинути його. А щоб не насторожувати Послідовників, спершу кажу, що захворіла.

Маріка несхвально похитала головою.

— Це ти даремно. Якщо не хочеш спілкуватися з Ерін О’Ши, просто спровокуй з нею сварку.

— Річ не лише в Ерін. Мені набридло навчання, я не бачу в ньому сенсу.

— А от я завжди заздрила тобі, — сумно мовила Маріка. — Якби могла, радо б навчалася в університеті.

— Тільки не за моїм фахом. Сама я обрала філологію лише тому, що змалку маю схильність до мов і люблю читати. Але вивчати мови та читати книжки можна й без філологічної освіти. Якщо в майбутньому в мене з’явиться можливість знову піти навчатися, то оберу щось серйозніше — біологію, наприклад, чи хімію. А поки я маю важливіші справи. Університет заважав мені зосередитись на вивченні магії, я досі майже нічого не вмію і почуваюся цілковитою нездарою. Крім того, незабаром до нас надішлють чотирьох молодих Конорів. Коли я ними займатимусь?

— І справді, — визнала Маріка. — Я про це не подумала.

— За будь-якого розвитку подій, — провадила Аліса, — найближчим часом я можу забути про університетську освіту. Залишимося ми в Норвіку чи будемо змушені переховуватися — не має значення. Може, потім, пізніше… а може, й ні. Коли все це скінчиться, ти вийдеш за Флавіана й повернешся до світу Конорів. А я хочу бути з тобою… якщо, звичайно, твій чоловік це дозволить.

На згадку про Флавіана Маріка спохмурніла.

— Я вже обіцяла тобі, Алісо, що він нам не заважатиме. До речі, сьогодні я дала йому чітко зрозуміти, щоб він не розраховував на моє кохання. А згодом, коли ви познайомитесь, я розповім йому про нас з тобою.

Аліса зітхнула:

— Уявляю, як він відреагує.

— А мені начхати, — сказала Маріка, обнявши її. — І взагалі, я не хочу говорити про Флавіана. І думати про нього не хочу. Зараз я хочу тебе.

— А я хочу тебе, — відповіла Аліса й ніжно поцілувала Марічині губи. — Завжди хочу і завжди хотітиму.

Далі дівчата не розмовляли, цілком зосереджені на іншому спілкування — безслівному, але більш емоційному та чуттєвому. Маріка вкривала поцілунками всеньке тіло кузини і пестила її в найінтимніших місцях. Аліса не залишалася в боргу і навзаєм обдаровувала Маріку своїми ласками. Це були чарівні хвилини, сповнені любові, ніжності та пристрасті. Маріка насолоджувалася близькістю з Алісою і була безмежно вдячна долі, яка подарувала її таку чудову подругу. Тепер вона знала, що в житті їй судилося пізнати лише жіноче кохання, а з Флавіаном вона просто відбуватиме подружню повинність. Ймовірно, це даватиме їй певну втіху (Маріка не виключала такої можливості), але кохання там точно не буде. Принаймні, з її боку…

Згодом, погамувавши свою пристрасть, вони мовчки лежали поруч, зрідка кволо цілувались і набиралися сил, щоб поновити любощі. Нарешті Аліса запитала:

— Коли ти збираєшся телефонувати Кейтові? Я так зрозуміла, що Стоїчков доручив це зробити якнайшвидше.

Маріка поглянула на годинник.

— Завтра зранку подзвоню. Сьогодні вже пізно.

— Нічого не пізно! — заперечила Аліса. — Зараз ще дитячий час. Тим більше для Волшів.

— Гаразд, — неохоче погодилася Маріка. — Зараз так зараз.