Олег Авраменко - Заборонені чари

Перехилившись через кузину, вона взяла з шафки свій телефон, вибрала в меню Кейтів номер і натиснула кнопку виклику. Замість гудків, у відповідь пролунав записаний голос зі станції, який повідомляв, що абонент перебуває поза межами досяжності.

— Ну от, — сказала Маріка. — Він вимкнув телефон і ліг спати.

— Швидше вимкнув, щоб йому не заважали працювати, — уточнила Аліса. — Ну, то що ж, подзвониш завтра. А зараз… — Вона не договорила і стала гладити Марічин живіт.

— Е, ні! — тепер уже вперлася Маріка. — Раз вирішили зробити це сьогодні, то зробимо. Ти пам’ятаєш домашній номер Волшів?

— Певна річ.

Під диктовку кузини Маріка набрала номер. Після четвертого гудка почулося клацання, а слідом за ним — втомлений жіночий голос:

— Дім родини Волшів.

Аліса, що притискала вухо до телефону з іншого боку, пошепки мовила:

— Це Кейтова мати.

— Добрий вечір, місіс Волш, — сказала Маріка. — Ви не могли б попросити Кейта?

— А хто його питає?

— Його знайома. Маріка Мишкович.

Потойбіч лінії запала мовчанка. Не дочекавшись відповіді, Маріка сказала:

— Місіс Волш, ви чуєте мене?

— Так, міс Мишкович, — промовила Кейтова мати таким тоном, наче говорила: „Атож, розумію! Це ви правильно придумали…“ — На жаль, Кейта зараз немає.

— А коли він повернеться?

— Цього я не знаю.

— Ну… Ви не могли б переказати, що я йому дзвонила? Його мобільний не відповідає, завтра я знову спробую, а краще хай він сам мені зателефонує.

— Добре, перекажу.

— Дякую, місіс Волш. Добраніч.

— Добраніч… Раптом голос Кейтової матері зірвався на схлип. — Ні! Стривайте, міс… леді Маріко.

— Я слухаю, — відразу насторожилася вона. Назвавши її „леді“, місіс Волш тим самим давала зрозуміти, що їй дещо відомо.

— Будь ласка, передайте Кейтові та Джейн, щоб вони зв’язалися зі мною. Скажіть їм, що я все знаю. Мені треба з ними поговорити. Обов’язково.

— Перепрошую, місіс Волш, — розгублено мовила Маріка. — Я вас не розумію.

— Ця лінія не прослуховується, леді Маріко. А я вдома сама. Ми можемо говорити відверто.

— Але я нічого не розумію! — майже вигукнула Маріка. — Про що ви кажете?

— Ви… То ви справді не знаєте, де Кейт і Джейн? — тепер уже в голосі місіс Волш вчувалася розгубленість. — Це не ви допомогли їм утекти?

Аліса тихо охнула. А Маріка відчула, як їй у грудях похололо.

— Ви хочете сказати, що Кейт і Джейн зникли? Ви зверталися до поліції?

— Це не справа поліції, міс, — Кейтова мати повернулася від „леді“ до „міс“. — Це… Я просто не можу повірити, що ви нічого не знаєте. Невже я помилилася?

— Послухайте мене, місіс Волш, — схвильовано заговорила Маріка. — Вам неодмінно треба звернутися до поліції. Я підозрюю, що Кейт і Джейн зв’язалися з небезпечними людьми…

— Дурниці, міс. Я чудово знаю, з ким були зв’язані Кейт і Джейн. Це тут ні до чого. Мені відомо, з якої причини вони втекли. Якщо ви не допомагали їм…

— Я ж кажу, що ні.

— …тоді вас це не стосується. Та якщо ви все-таки знаєте, де вони, перекажіть їм мої слова.

— Але я…

— Прощавайте, міс. І прошу — більше не дзвоніть сюди. Це для вашого ж добра.

З цими словами вона поклала слухавку. Маріка машинально вимкнула телефон, повернула його на шафку й розгублено подивилася на Алісу:

— Ти щось розумієш?

Кузина похитала головою:

— Те ж саме я хотіла запитати в тебе.

— Бачите он ту темну цятку на обрії? — запитав Мілош Вуйко, вказавши вперед, трохи лівіше від курсу корабля.

Джейн, що мала гостріший зір, одразу кивнула. А Кейт, пильніше придивившись, промовив:

— Так, направду. Схоже на цятку бачу.

— Це північний край мису Бок’я, — пояснив Мілош. — Ми наближаємося до ібрійського узбережжя.

Вони втрьох стояли на пів’юті біля лівого борту, тримаючись за високі поручні. Палуба під їхніми ногами ритмічно погойдувалася, за кормою вирувала вода. Розрізаючи спокійну гладінь моря, двомачтовий бриґ „Самотня зоря“ жваво йшов на всіх вітрилах у напрямку південь-південь-захід. Попереду на них чекала Ібрія — єдина романська країна в цьому світі, чудернацький гібрид Іспанії та Румунії…

— Отже, ми скоро будемо в Канабрі? — озвалася Джейн.

— Ще до заходу сонця, пані. Якщо, звичайно, вітер не зміниться.

— А він може змінитися?

— Та наче не повинен, — знизав плечима молодий моряк. — Та хтозна. Зараз погода на морі нестійка. Шкода, що з нами нема Словодана. У нього надзвичайне чуття на погоду.