Урсула Ле Ґуїн - Чарівник Земномор'я

Його кімната справді знаходилась у високій вежі, що гостроверхим зубом стриміла на вершечку гори. Разом із Серет вони спускалися по кручених сходах, що вели вниз. Потім пройшли через розкішні покої та зали, повз високі вікна, що виходили на всі чотири сторони світу. За склом було видно невисокі горби, що тягнулися назустріч сонячному зимовому небу. Далеко на півночі бовваніли гостроверхі білі гори, а на півдні Гед спостеріг мерехтливі полиски моря.

Слуги відчиняли перед ними двері і відступали вбік, пропускаючи свою господиню та її гостя. Усі вони були похмурими білошкірими оскілянами. У Серет також була світла шкіра, проте, на відміну від решти острів'ян, вона чудово розмовляла ґардійською мовою. Гедові навіть здалося, що у її вимові помітний ґонтський акцент. Увечері жінка познайомила його зі своїм чоловіком Бендереском, володарем Теренона. Утричі старший за неї, сивий, наче молоко, і худий, ніби тріска, він із холодною люб'язністю привітав молодого чаклуна, запросивши залишатись у замку стільки, скільки йому заманеться. Бендереск був небагатослівним і не розпитував Геда ні про подорожі, ні про пригоди, ні про ворога, що його переслідував. Навіть не обмовилася про це і повелителька Серет.

А втім, то було чи не найменше з тих див, якими був наповнений Теренон. Принаймні ще більшою таємницею здавалося Гедові його перебування у цьому місці. За непроникними мурами Теренона він опинився випадково, проте все, що з ним сталося, аж ніяк не було випадковим. Можливо, він потрапив сюди, бо таким було його підсвідоме бажання, і обставини склалися так, що воно збулося. Адже невідома сила вела його на північ. Незнайомець в Оримі порадив прямувати до замку Теренон. Як навмисне, у порту на нього чекав оскільський корабель, та й Скіорх привів саме до цього палацу. Гед не міг сказати напевне, яку з цих випадковостей підлаштувала Тінь, що полювала на нього. А може, якась інша сила заманювала його сюди разом із Тінню? А Скіорх був лише знаряддям у цій потаємній грі, про яку навіть не здогадувався? Мабуть, так воно й було, бо, як казала Серет, Тінь не може проникнути за високі стіни замку. Відколи Гед прокинувся у Тереноні, він не відчував ніякої загрози, жодних ознак незримої присутності потвори. Але що ж тоді привело його сюди? Звісно, все це було аж ніяк не випадково. Навіть ще не зовсім одужавши після двобою з Тінню, Гед розумів це. Жоден чужинець не зміг би безперешкодно пройти через браму замку. Адже Теренон розташований далеко від Нешума і стоїть осторонь від усіх доріг, що ведуть до міста. Ніхто не приходив до замку, ніхто не покидав його. За вікнами Теренона стелилися лише безлюдні торфовища.

Залишаючись наодинці, Гед цілими днями дивився у вікно — його огортала туга, в душі панувало сум'яття. У замку завжди було холодно, незважаючи на килими, гобелени, портьєри, багаті хутряні шати та широкі мармурові каміни майже у кожному покої. Цей холод проникав скрізь, пронизував до кісток, і неможливо було від нього сховатися. Лише від згадки про поразку у двобої з хижою Тінню почуття сорому і крижаної безвиході охоплювали Гедове серце, і хлопець ніяк не міг звільнитися від них. Подумки він розмовляв з усіма Майстрами Школи Роука. В його уяві поставали постаті похмурого Архімага Ґеншера, Немерле, Оґіона; якось приходила навіть тітка-ворожка, котра навчила його перших заклинань. Усі вони дивилися на Геда з осудом, і він розумів, що не виправдав їхніх сподівань. Йому хотілося попросити у всіх пробачення, подумки звертаючись до них: "Якби я не побіг від Тіні, то став би її заручником, бо вона вже заволоділа Скіорхом і часткою моєї сили. Вона дізналася моє ім'я. Я не міг її здолати. Адже чаклун-перевертень — це завжди жахлива, зловісна і руйнівна сила. Я мусив утікати". Але Майстри лише суворо дивились на нього і мовчали. Згодом марева зникали і Гед знову дивився, як падає довічний легкий сніг, вкриваючи безмежні простори, що тяглися за вікном. У такі моменти у хлопцевій душі залягав важкий тупий холод, а відтак Гедові здавалося, що у нього вже не залишилося жодних відчуттів, окрім нездоланної втоми.

Охоплений невимовною тугою, чимало днів провів Гед наодинці із собою. У цьому пишному, величному палаці він знову почувався козопасом, котрий лише недавно покинув рідне селище, а при зустрічі з прекрасною господинею замку в нього починало важко калатати серце і паморочилось у голові.

Утім, Гед залишався на самоті стільки, скільки йому хотілось. Та коли похмурі думки доводили до безтями, коли набридало дивитися на засніжені краєвиди за вікном, Серет зустрічалася з Гедом в одній із світлиць замку. Вони розмовляли там, сидячи біля вогнища в овальній, оздобленій гобеленами залі. Здавалося, що володарці палацу бракує веселості, вона ніколи не сміялася, хоча доволі часто була усміхненою. Проте навіть однієї її посмішки було досить для того, щоби Гедові полегшало на душі. Тоді він забував і про власну незграбність, і про свій сором. Згодом вони зустрічалися майже щодня, щоб поговорити, вмостившись біля каміна чи під вікнами одного з покоїв замку. Там вони проводили тихі неквапні розмови — про все і ні про що, подалі від прислуги, що постійно перебувала біля Серет.