Урсула Ле Ґуїн - Чарівник Земномор'я

Коли надвечір вони заходили до чергового порту, втомлений важкою працею Гед накривався плащем і відразу засинав. Але сон його був тривожним і неспокійним, він часто прокидався — Геда мучили зловісні сни, яких він згодом не міг пригадати. Йому здавалося, що примари із цих снів нависли над кораблем і командою. Тож Тед не довіряв нікому.

Зазвичай кожен вільний оскілянин носив на поясі довгий ніж. Якось, коли Гедова зміна обідала за одним столом, один із веслярів запитав:

— Келюбе, ти раб чи клятвопорушник?

— Ні те, ні інше.

— Чому ж ти тоді без ножа? Боїшся битися? — насмішкувато продовжував чоловік на ймення Скіорх.

— Ні.

— Може, за тебе заступається твій песик?

— Це не песик, а отек, — зауважив інший весляр, котрий дослухався до їхньої розмови.

І оскільською говіркою додав щось таке, від чого Скіорх спохмурнів і відвернувся. Проте Гед встиг зауважити, як дивно змінилося його обличчя: воно раптом ніби перекосилося, риси розпливлись і стали невиразними, щось невидиме заволоділо ним і тепер крадькома спостерігало за Гедом, ховаючись у непроникних очах. Але за якусь мить Скіорх знову виглядав так, ніби нічого й не сталося. І Гед подумав, що то лише його власний страх відбивається у чужих очах. А вночі, коли вони кинули якір біля Езена, Геда знову мучили жахливі сни, і марився йому Скіорх. Відтак аж до кінця подорожі вони не перекинулися жодним словом. Гед тримався подалі від Скіорха, а той, здається, також уникав його.

Залишилися на півдні оповиті першими зимовими туманами снігові вершини острова Хавнор. Потім вони на веслах увійшли через вузьку протоку до Ейського моря, де колись втопилася прекрасна Ельфаран, минули острови Ґирлищ, два дні простояли в порту Берили — білокам'яної столиці Енлада, оспіваної у легендах. У всіх портах, у які заходила галера, команду тримали на борту, на берег не пускали нікого. Але, зрештою, осяяні промінням вранішнього сонця, долаючи спротив північно-східних вітрів, які хазяйнують у пустельних Північних широтах, вони вийшли до Оскільського моря. І наступного дня, незважаючи на сильний шторм, доставили вантаж цілим і неушкодженим у порт Нешум, торговий центр східного Оскіля.

Десь далеко звідси, за обрієм, залишилися сонячні береги Потаємного моря. А тут перед очима Геда стелився низький берег, а далі — за кам'яними хвилерізами, які захищали гавань, причаїлося сіре місто. А на обрії під важкими сніговими хмарами височіли безлісі гори.

На борт галери піднялися портові вантажники, щоби звільнити трюми від дорогих товарів, привезених із Півдня: золота, срібла, самоцвітів, дорогих шовків та яскравих гобеленів — усього того, що так полюбляють оскільські вельможі. Тепер наймані веслярі могли зійти на берег. Досі Гед нікому не розповідав, хто він і що шукає на острові Оскіль. Та зараз він залишився сам-один у чужому краю, і треба було бодай дізнатися, де розташований замок Теренон. Чоловік, якого він спробував розпитати про це, сказав, що навіть не чув про такий замок, і поспіхом рушив геть. Але раптом обізвався Скіорх, котрий чув їхню розмову:

— Замок Теренон? Це поблизу кексемтійського торфовища. До речі, я саме йду в той бік.

За інших обставин Гед нізащо б не погодився кудись іти зі Скіорхом, але зараз у нього не було вибору: він не знав ні дороги, ні мови. "До того ж, — подумав Гед, — усі мої перестороги марні, адже я тут не з власної волі". На Оскіль його пригнала якась таємнича сила. Тож він накинув на голову каптур, узяв чарівну патерицю і торбу, та й пішов слідом за оскілянином вулицями міста, а далі вгору по дорозі, що звивалася серед засніжених пагорбів. Маленький отек не захотів сидіти на плечі, а заховався у кишені смушкової куртки, як він зазвичай робив у холодну погоду. Навколо них стелилися безмежні пустельні торфовища. Гед і Скіорх йшли мовчки. Здавалося, що зима назавжди скувала землю закляттям тиші.

— Ще далеко? — запитав Гед, коли вони пройшли кілька миль, не зустрівши на шляху жодного селища чи бодай ферми. Саме зараз він подумав, що у них зовсім немає з собою їжі.

Скіорх, поправивши каптур, повернувся до хлопця і сказав:

— Ні, недалеко.

Гед побачив його потворне обличчя — бліде, жорстоке і грубе. Але тепер він не боявся людей. Зараз його могли налякати хіба що ті нетрі, у які могла завести людина з таким обличчям. Тож Гед ствердно кивнув головою і вони пішли далі. Дорога тоненькою цівкою бігла через пустище і звивалася між голими кущами, припорошеними першим снігом. Деколи вона перетиналася з іншими стежками, що галузилися серед пагорбів.