Джон Толкін: Дві Вежі

Сем упав на коліна, не випускаючи меча з рук. У тумані перед ним плавало нерухоме обличчя Фродо; він силкувався побороти дурманну слабкість, швидше встати на ноги: Шелоба затрималася за кілька кроків і стежила за кожним [306] його рухом. З пробитого ока пухирями лізла зелена піна. Павучиха припала черевом до землі, розставлені лапи тремтіли; готуючись до останнього стрибка, вона накопичувала отруту. Зазвичай їй вистачало кількох крапель — паралізувати жертву і потім ще погратися з нею; зараз вона хотіла вбити і поживитися вже мертвим супротивником.

Неминуча смерть дивилася на Сема єдиним оком. І цієї миті йому начебто підказав тихий, далекий голос; він сунув руку за пазуху і намацав холодний, твердий, надійний бочок фіала Галадріелі.

— Галадріель… — шепнув він ледве чутно і почув виразні відгуки: перегук ельфів, що бенкетують під зірками в чистих лісах Гобітанії, наспіви, під які він засинав у затишних покоях Елронда…

— А Елберет Гілтоніель! — вирвалося в нього, і раптом самі по собі полилися слова (він і не підозрював, що пам'ятає!):

Він стрепенувся, підвівся і знову став самим собою: гобіт Семіум, син Хемфаста.

— Йди-но сюди, йди, звірюко! — вигукнув він. — Поранила пана Фродо, підла потворо! Але я з тобою поквитаюся! Ну, йди ж до мене, я полоскочу тебе ось цим клинком!

Фіал Галадріелі спалахнув у його руці білим смолоскипом, немов непокірливий дух гобіта розпалив його. Грізний небесний вогонь опалив Шелобу, гострі промені простромили поранене око і самий мозок павучихи. Шелоба затрусила передніми лапами, відповзла на крок, потім, не витримавши, відвернулася і, дряпаючи пазурами каміння, позадкувала до печери.

Сем невідступно йшов за нею. Його хитало, але він все йшов і йшов, а Шелоба, нарешті зломлена, скиглила від страху, метушилася, пориваючись утекти. Вона дошкандибала до входу і протиснулася в дірку, залишивши за собою смугу жовто-зеленої сукровиці; Сем встиг ще раз порснути по задніх лапах, що волочилися, і, виснажений до краю, повалився на кам'янисту землю. [307]

Шелоба зникла. Що з нею стало потім — це вже інша історія. Може, вона ще довгі роки відсиджувалася в норі, зла і нещасна, поки потроху не зажили всі рани, не повернувся зір, а потім, гнана голодом, знову взялася плести павутиння на стежках Похмурих Гір — нікому до неї немає вже діла…

Сем отямився, коли над Безіменним Краєм почалася ніч; він підвівся і пішов розшукувати Фродо.

— Пане, пане! Фродо! — кликав він, але відгуку не чув. Коли Фродо біг, ніби сп'янілий від волі, Шелоба встигла всадити йому в плече своє отруйне жало, і тепер він лежав блідий, нерухомий, бездиханний.

— Пане Фродо, що з вами? — повторював Сем; не чуючи відповіді, він квапливо розрізав павучині пута, приклав вухо спершу до грудей, потім до зімкнутих губ; але не розрізнив ні биття серця, ні слабкого подиху. Сем почав розтирати Фродо ноги, руки, весь час торкаючись до чола.

— Та що ж це таке! — бурмотів він. — Та як же я без вас… Фродо, не залишай мене! Чуєш, я тебе кличу! Не йди, прокинься, дорогий Фродо, голубчику! Встань, прокинься…

Він не хотів вірити, що все скінчилося. Підхопився, забігав у безсилому гніві, кричав і плакав; потім повернувся, схилився над Фродо — точнісінько, як показувало йому Дзеркало Галадріелі. Він бачив тоді себе і Фродо, зануреного в глибокий! сон під високою скелею.

«Це не був сон, — думав Сем. — Це смерть…» І в ту ж мить, немов думка підсилила дію отрути, обличчя Фродо стало синьо-зеленим.

Сема охопила безнадійна туга. Він скорчився, спустив каптур на обличчя; ніч заволоділа його душею, і лік часу перервався. А коли перший приступ горя відпустив його, нічого не змінилося. Фродо лежав поруч мертвий, гори не попадали, земля не розсипалася порохом.

— Що ж тепер робити? — вголос промовив він. — Невже ми зайшли так далеко — і дарма?

Йому згадалися власні слова, сказані колись давно, на самому початку шляху: «Шлях довгий, веде в темряву… а назад не можна. Я обов'язково вам стану у пригоді…»

— Що ж я тепер можу? Залишити пана Фродо тут не-похованого і повертатися? Чи йти далі? Далі? — повторював [308] він, пригнічений сумнівами і страхом. — Виходить, іти? Це мені випало? І Залишити Фродо?

Він заплакав знову. Не витираючи сліз, уклав Фродо за звичаєм для вічного сну: схрестив холодні руки на грудях, ліворуч поклав свій меч, праворуч — дарунок Фара-мира, укрив Фродо сірим плащем.