Джон Толкін: Дві Вежі

Вона вискочила на півдорозі між Семом і Фродо — а той не оглядався і нічого не підозрював. Сема гадина не помітила — а може, побоялася знову потрапити під зоряне світло; вона зосередилася на Фродо, а той усе біг, засліплений надією. Щелоба бігла швидше. Ще пара стрибків… Сем застогнав і, задихаючись, крикнув несамовито: — Увага! Пане, бережіться! Я…

Липка волога лапа заліпила йому рота, і холодні щупальця обплели ноги. Сем рвонувся, але хтось невидимий тримав міцно.

— Ось він, — засичав ненависний голос. — Ми схопили його, мерзенного гобіта, мій дорогесенький, ми залиш-шили його для ссебе, а другого візьме вона… Так-так, хай його з'їссть Шелоба, Смеагорл заприсягся не чіпати доброго хазяїна. Зараззз Смеагорлові діссстався другий гобіт, поганий гобіт…

І він плюнув на Сема. Обурений зрадою, у розпачі, що не може допомогти Фродо, Сем знайшов у собі сили, які Горлум і не підозрював у флегматичному, простуватому вайлові. Він сам не зміг би спритніше вирватися з лабет, не міг би битися відчайдушніше за Сема Гемджи в ту мить. Він вивільнився з липких обіймів і помчав уперед, силкуючись на ходу скинути лапу зрадника, стиснуту на його [304] шиї. Меч він тримав у руці, а на лівому плечі, на ремінній петлі, висів гондорський посох. Сем пробував відіпхнути Горлума ціпком, але той спритно вивертався і зумів вчепитися в зап'ястя Сема, немов залізними кліщами. Сем зі стогоном випустив меча. А в той час друга рука Горлума і далі стискала горло…

Тоді Сем зробив ще одну спробу. Він різко нахилився вперед, зненацька пригальмував і, відіпхнувшись ногами, кинувся на спину. Горлум не очікував такого простого підступу і від раптового поштовху теж полетів на землю; кремезний гобіт усією своєю вагою навалився на нього. Горлум заверещав і На мить ослабив хватку, але праву руку так і не відпустив. Сем відповз трохи, підвівся, круто обернувся навколо Горлума, схопив лівою рукою свій ціпок і садонув по руці супротивника вище ліктя. Горлум закричав і розтиснув пальці.

Сем перейшов у наступ. Не згаявши й миті, він лівицею вдарив із усією люттю ще раз. Горлум встиг згорнутися, удар влучив по хребту. Ціпок з тріском зламався, але і цього вистачило Горлуму з лишком. Він добре володів мистецтвом нападати зі спини і рідко зазнавай поразки, але нині, осліплений ненавистю, схибив: замість того, щоб відразу душити, почав базікати і знущатися. Весь його чудовий план пропав, коли в тунелі запалало жахливе світло, і тепер його очікувала сутичка сам-на-сам, а він цього не любив. Сем підібрав меч і заніс його для удару. Горлум завив і відскочив навприсядки, як жаба. Не встиг Сем обернутися, як він уже летів до входу в тунель. Сем помчав було за ним, забувши про все на світі, червоний туман залляв йому очі — але Горлум вже зник. Побачивши чорну пащу печери, Сем схаменувся: Фродо там один на один з чудовиськом! Сем кинувся назад, гукаючи Фродо на бігу. Але було вже пізно, принаймні ця частина диявольського задуму Горлума виявилася здійсненою.

Фродо лежав долілиць, а потвора зосереджено схилилася над ним і не звертала уваги на вигуки Сема. Павутиння обплітало Фродо з ніг до голови, і павучиха вже [305] підчепила його передніми пазурами. Ельфійський меч валявся на землі — Фродо впустив його, не встигнувши навіть замахнутися.

Сему ніколи було роздумувати, що штовхає його — відвага, вірність чи бойовий гнів? Він підібрав меч і з диким лементом кинувся на Шелобу. Світ ще не бачив подібного двобою!

Ніби пробуджена від приємних передчуттів, Шелоба повільно повернулася і зміряла Сема холодним поглядом. Сем не дав їй зібратися з думками. Палаючий меч опустився на лапу Шелоби, відітнув пазур і відразу з розмаху встромився в жахливе око. Зелене світло згасло.

Тепер супротивник знаходився під черевом Шелоби, і вона ніяк не могла його дістати — ані жалом, ані пазурами. Волохате черево нависло безпосередньо над головою гобіта, сморід каламутив свідомість, але Сема вистачило ще на два удари — один Жалом, другий — власним мечем.

На жаль, Шелоба не мала, подібно до драконів, незахищених місць, крім очей. Шкіра її з плином століть ороговіла, ніхто не зміг би пробити її — ні Берен, ні Турін, озброєні найкращою сталлю ельфів чи гномів. Шелоба здригнулася, з рани піною виступила отрута. Розставивши лапи ширше, павучиха намірилась присісти, щоб розчавити зухвальця. Сем ще стояв на ногах і встиг, відкинувши звичайний меч, взятися обома руками за ельфійський, піднявши його лезом догори. І Шелоба, палаючи нетерпінням, опустилася на клинок з такою силою, яку не міг би вкласти в удар і найсильніший з богатирів — сама нанизалася на сталеве жало! Воно впивалося все глибше і глибше в її нутро, а тобіт, придавлений сморідною тушею, пригинався все нижче до землі. За всі довгі століття свого злодійського життя Шелоба ніколи не відчувала і навіть не уявляла собі такого жахливого болю. Наймщніші воїни стародавнього Гондору, найбуйніші орки, потрапивши в павутиння, ніколи не робили їй так боляче і не ранили залізом її тіло, котре вона так любила і плекала. Вона вся затрусилася від жаху і, прагнучи вгамувати біль, різким стрибком відскочила.