Джон Толкін - Сказання про дітей Гуріна

Однак той варіант «Квенти Сильмариліон» у 1937 році спіткав несподіваний і, як виявилось, остаточний «кінець». 21 вересня того року видавництво «Джордж Аллен і Анвін» опублікувало «Гобіта», і незабаром, на прохання видавця, мій батько подав кілька рукописів, доправлених у Лондон 15 листопада 1937 року. Серед них була і «Квента Сильмариліон», тоді ще недописана, текст якої обривався посеред речення наприкінці сторінки. Та, доки рукопис мандрував, батько продовжував розповідь на чернетці, почавши з того місця, коли Турін утік із Доріату й подався жити серед розбійників:

Проминувши кордони володіння, він зібрав довкруж себе бездомний і відчайдушний люд, якого в ті скрутні часи не бракувало в лісах; ватага здіймала руку на кожного, хто з'являвся на її шляху: на ельфів, людей чи орків.

Це першоваріант того фрагмента, яким у тексті цієї книги починається розділ «Турін серед розбійників».

Батько написав ці слова, коли йому повернули «Квенту Сильмариліон» та інші рукописи; а через три дні, 19 грудня 1937 року, в листі до «Аллена і Анвіна» він уже повідомляв: «Я написав перший розділ нової історії про гобітів — Довгоочікувана гостина».

Отак, перервавшись у мить злету на описі Турінового відбуття з Доріату, і завершилася цілісна та розлога легенда про «Сильмариліон» в манері об'єктивованої оповіді «Квенти». Подальша (після згадуваних вище слів) історія, що впродовж наступних років зоставалась у спрощеній, стислій і нерозвинутій формі «Квенти» 1930 року, не зрушила з місця, а тим часом у «Володарі Перстенів» поставали величні реконструкції Другої та Третьої Епох. Але та подальша історія у стародавніх легендах займала дуже важливе місце, позаяк у прикінцевих оповідях (похідних від першої «Книги втрачених оповідей») ішлося про жахливу долю Гуріна, батька Туріна, після того як Морґот звільнив його, і про знищення ельфійських королівств — Нарґотронду, Доріату і Ґондоліну — їх оспівував Ґімлі в копальнях Морії через кілька тисяч літ.

Ось що мусило стати вінцем і завершенням цілого: доля нолдорських ельфів в обставинах тривалої боротьби проти влади Морґота, і роль Гуріна й Туріна в тій історії; кінцева оповідь про Еаренділа, який утік із охоплених полум'ям руїн Ґондоліна.

Через багато літ, дописавши на початку 1950 року «Володаря Перстенів», батько впевнено й енергійно повернувся до «питання Прадавніх Часів», які тепер стали «Першою Епохою»; і впродовж наступних років повиймав із довгої шухляди багато старих рукописів. Тоді він повернувся і до «Сильмариліона», тож чудовий рукопис «Квенти Сильмариліон» заряснів правками та доповненнями. Але 1951 року батько припинив редагувати текст, зупинившись на тому місці, де 1937 року облишив «Квенту Сильмариліон» через появу «нової історії про гобітів», так і не докінчивши оповіді про Туріна.

Він узявся переглядати «Баладу про Леітіан» (римовану версію історії про Берена та Лутіен, яку було відкинуто 1931 року), і небавом із неї постав майже цілком новий вірш, значно досконаліший; але й тут джерело натхнення швидко вичерпалось і робота над твором, урешті, припинилася. Батько почав працювати над прозовою версією довгої саги про Берена та Лутіен, яка ґрунтувалася безпосередньо на переписаній «Баладі»; але й від того твору також незабаром відмовився. Таким чином, бажання відтворити першу з «великих оповідей» на задуманому рівні, яке простежується в послідовних батькових спробах, так ніколи й не здійснилось.

У той час батько нарешті знову взявся за «велику оповідь» про загибель Ґондоліна, досі наявну тільки у «Втрачених оповідях» тридцятип'ятилітньої давнини та ще на кількох сторінках, присвячених їй у «Квенті Нолдорінва» 1930 року. Він, перебуваючи в розквіті сил, хотів у формі якнайдетальнішої розповіді подати дивовижну оповідь, яку зачитував 1920 року в коледжі Оксфорда в Essay Society і яка впродовж усього його життя залишалася істотною частиною уявного образу Прадавніх Часів. Через братів Гуріна, батька Туріна, та Гуора, батька Туора, вона особливим зв'язком поєднана з оповіддю про Туріна. У юності Гурін і Гуор побували в ельфійському місті Ґондоліні, захованому в колі високих гір, як сказано в «Дітях Гуріна»; а згодом, після битви Незліченних Сліз, вони ще раз побачилися з Турґоном — Королем Ґондоліна, — й він сказав їм; «Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі». А Гуор відповів: «Та однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоч тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, але з мого життя і з твого зійде нова зоря».