Джон Толкін - Сказання про дітей Гуріна

Отож, якби мій батько, за його власними словами, спромігся надати розповідям того кінцевого та завершеного вигляду, якого він прагнув, то залишив би три «Великі оповіді» Прадавніх Часів (про Берена та Лутіен, про дітей Гуріна та про загибель Ґондоліна) цілком самодостатніми творами, що не потребують знання основної частини легенди, відомої як «Сильмариліон». З іншого боку, зазначає батько в тому самому місці, «Сказання про дітей Гуріна» невід'ємне від історії ельфів і людей Прадавніх Часів, тож там обов'язково знайдеться досить багато посилань на події та обставини, про які йдеться у більшій оповіді.

Обтяжувати читача надлишком зауваг про осіб і про події, не вельми суттєві для самої розповіді, означало би повністю суперечити духові цієї книги. Проте подекуди такі підказки можуть і справді стати у пригоді, тож у «Вступі» я подав дуже короткий нарис історії Белеріанду та народів, які його населяли, незадовго до кінця Прадавніх Часів, коли народилися Турін і Ніенор. Окрім карти Белеріанду та Північних земель, я подав також перелік усіх власних назв, які трапляються в тексті, зі стислим поясненням кожної, та спрощену генеалогію.

У кінці книги вміщено «Додаток», що складається з двох частин. Перша стосується намагань батька надати трьом оповідям остаточної форми, а друга — композиції тексту, адже вона в цій книзі, з багатьох поглядів, відрізняється від тієї, що була в «Незавершених оповідях».

Я щиро вдячний моєму синові Адамові Толкіну за безцінну допомогу в організації та поданні матеріалів у «Вступі» й «Додатку» та за полегшення (для мене) складного процесу перетворення книги в електронний варіант.

Середзем'я у Прадавні Часи

Для мого батька характер Туріна був надзвичайно важливим, тож завдяки відвертим і безпосереднім діалогам батько досяг портретної гостроти в описі його дитинства, суттєвого для цілої оповіді (суворість і сумовитість Туріна, його почуття справедливості й жалю), в зображенні Гуріна (моторного, веселого, оптимістичного) і Морвен, Турінової матері (стриманої, хороброї, гордої), та в описах родинного життя в холодній країні Дор-ломін упродовж сповнених страху років — після того як Морґот, іще до народження Туріна, здолав Облогу Анґбанда.

Усе це діялось у Прадавні Часи, в Першу Епоху світу, в неймовірно далеку пору. Про давнину описаних тут подій чудово сказано в поданому нижче фрагменті з «Володаря Перстенів». На великій Раді в Рівендолі Елронд розповідає про Останній Союз між ельфами та людьми і про поразку Саурона наприкінці Другої Епохи — понад три тисячі років тому:

Тут Елронд на мить примовкнув і зітхнув.

— Я добре пам'ятаю розкіш їхніх знамен, — промовив він. — Там зібралося стільки вельмож і капітанів, що це нагадало мені славу Прадавніх Часів і воїнства Белеріанду. І все ж не були вони ні такі чисельні, ні такі прекрасні, як тоді, коли було зруйновано Танґородрім. Тоді ельфи вважали, що зло знищено назавжди. Але вони помилялися.

— Ти пам'ятаєш? — перепитав Фродо, від здивування висловивши думку вголос. — Але ж я думав… — він затнувся, бо Елронд обернувся до нього, — я думав, що Ґіл-ґалад загинув давним-давно.

— Це справді так, — сумовито відповів Елронд. — Але пам'ять моя сягає навіть Прадавніх Часів. Еаренділ, мій батько, народився в Ґондоліні ще до його загибелі; а матір'ю моєю була Елвінґ, донька Діора, онука Лутіен із Доріату. Я бачив три епохи на Заході світу, багато поразок і багато безплідних перемог.

Приблизно за шість із половиною тисяч літ до того, як Елронд скликав у Рівендолі Раду, «взимку того року», згідно із записами в «Анналах Белеріанду», «коли з'явилися знамення печалі», в Дор-ломіні народився Турін.

Одначе трагедії його життя аж ніяк не можна осягнути лише за портретною характеристикою, позаяк Турінові судилось опинитись у тенетах велетенської містичної сили та жити під прокляттям ненависті, яке Морґот наклав на Гуріна, Морвен і їхніх дітей за те, що Гурін не скорився йому та зневажив його волю. Адже Морґот, або, як його ще називали — Чорний Ворог, — сам оголосив полоненому Гурінові, що за походженням він «Мелкор, перший і наймогутніший серед валарів, котрий був іще перед світом». Тепер же, втілившись у незмінну подобу гігантського та величного, проте жахливого Короля Північно-Західного Середзем'я, він був фізично присутній у велетенській фортеці Анґбанд — Залізному Пеклі: здалеку було видно чорні випари, які, здіймаючись із вершин Танґородріму — гір, які Морґот нагромадив понад Анґбандом, — заплямовували північне небо. В «Анналах Белеріанду» сказано, що «брами Морґота були на відстані ста п'ятдесяти ліг од мосту Менеґрота; далеко, та все ж — надто близько». Ідеться про міст, що вів до помешкань ельфійського короля Тінґола, який усиновив Туріна. Помешкання ті звалися Менеґрот — Тисяча Печер — і були на південному сході від Дор-ломіну.