Джон Толкін - Сказання про дітей Гуріна

Тоді Фінґон поглянув зі стін Ейтель-Сіріону в бік свого війська, вишикуваного у бойових шеренгах по долинах і лісах на сході Еред-Ветріну, добре захованого від очей Ворога; і він знав, що воякам немає ліку. Адже тут зібрались усі нолдори Гітлуму, а до них приєдналося чимало ельфів із Фаласу та з Нарґотронда і ще сила-силенна людей. Праворуч розташувалося воїнство Дор-ломіну й усі витязі братів Гуріна та Гуора, до котрих приєднався Галдір із Бретілу, їхній родич, із багатьма лісовими людьми.

Потому Фінґон глянув на схід і угледів ельфійським зором віддалік куряву та відблиски сталі, неначе зорі в тумані, і зрозумів, що то Маезрос виступив уперед, і зрадів серцем. Тоді він глянув у напрямку Танґородріму і, побачивши темну хмару довкола нього та чорний дим угорі, зрозумів, що вони роз'ятрили гнів Морґота і виклик їхній буде прийнято, і на серце Фінґона лягла тінь сумніву. Але тієї ж миті пролунав клич і помчав на крилах південного вітру з долини в долину, й ельфи та люди загаласували від подиву і радості. То Турґон, незваний і нежданий, відчинивши браму Ґондоліна, підходив із десятитисячною армією воїнів, у блискучих кольчугах, озброєних довгими мечами та списами, які височіли, немов густий ліс. Отож, коли Фінґон почув звіддалік дзвінку сурму Турґона, тінь відступила, і серце його піднеслось, і він голосно скрикнув:

— Утуліе'н ауре! Аія Елдаліе ар Атанатарні, утуліе'н ауре! Час настав! Узри, елдарський народе, та ви, отці людей, час настав!

І всі, хто зачув, як між пагорбів котиться луна його могутнього голосу, загукали у відповідь:

— Аута і ломе! Ніч минає!

Це було незадовго до початку великої битви. Адже Морґот чимало довідався про те, що зробили та задумали його недруги, і замислив недобре на час їхнього нападу. Значна військова сила Анґбанда вже підтяглася до Гітлуму, а інша, ще більша, тієї самої пори рухалася назустріч Маезросові, щоби не дати возз'єднатися королівським силам. Ті, що виступили проти Фінґона, всі були зодягнуті в сіро-коричневий одяг і не оголювали зброї, тож коли про їхнє наближення стало відомо, вони вже перейшли далеко за піски Анфауґліту.

Тоді серця нолдорів сповнилися жагою, а їхні капітани зажадали повбивати недругів просто посеред рівнини, та Фінґон виступив проти цього.

— Стережіться підступів Морґота, володарі! — звернувся він до них. — Його сила завжди значніша, ніж видається спочатку, а справжні наміри відрізняються від тих, які він одверто показує. Не викривайте власних сил, нехай ворог розтратить спершу свої у боротьбі з пагорбами.

Королі постановили, що Маезрос із цілою військовою силою ельфів, людей і гномів повинен відкрито пройти строєм через Анфауґліт, а коли у відповідь, як він сподівався, виступлять основні армії Морґота, із Заходу нагряне Фінґон, так що дружину Морґота буде затиснуто, неначе між молотом та ковадлом, і розбито дощенту; а знаком цього мали би слугувати вогні на сигнальній вежі в Дортоніоні.

Однак своєму Капітанові на заході Морґот наказав будь-що виманити Фінґона з-під укриття пагорбів. Він, отож, сміло рухався вперед, допоки його частина лінії фронту розтягнулася вздовж потоку Сіріон від стін Барад-Ейтеля до Твані Сіреха, так що вояки на аванпостах Фінґона дивилися ворогові в очі. Та ворожий виклик залишився без відповіді, а кпини орків застрягали їм у горлянках, коли вони спостерігали за мовчазними стінами та прихованою загрозою, що нависала від пагорбів.

Тоді Капітан Морґота вислав вершників із хоругвами перемовин, і вони проїхали попід самісінькими стінами передових укріплень Барад-Ейтеля, везучи полоненого під час Битви Браґоллах і осліпленого Ґелміра, сина Ґуіліна, володаря Нарґотронда. І герольди виставили його наперед, гукаючи:

— Отаких у нас удома хтозна-скільки, та покваптеся, якщо хочете їх застати. Бо повернувшись, ми з усіма вчинимо ось як.

І, відтявши Ґелмірові руки та ноги, вони покинули його напризволяще.

На біду, в той момент на аванпостах саме був Ґвіндор, син Ґуіліна, з багатьма нарґотрондцями; а піти на війну, зібравши усю можливу військову силу, його спонукала туга за поневоленим братом. Отож, гнів його спалахнув, мовби полум'я, і він скочив на коня, і разом із ним помчало ще чимало вершників, і вони напосілися на глашатаїв Анґбанда, і повбивали їх; а далі всі нарґотрондці пішли за ними, глибоко врізавшись у ряди анґбандців. Побачивши це, воїнство нолдорів сповнилося завзяттям, і Фінґон надягнув білий шолом, і заграли сурми, й усе його військо кинулося з пагорбів у раптову люту атаку.