Анджей Сапковский - Відьмак

- Геральте! Давай за тисячу двісті?

- Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, відчарувати часом буває легше, аніж забити. Зрештою, хтось із моїх попередників забив би вже ту упирицю, коли б це було так просто. Чи, гадаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?

- Гаразд, друже, - Велерад сумно кивнув головою. - Хай буде по-твоєму. ТіЛьки перед королем ні мур-мур про якийсь там нещасливий випадок під час роботи. Щиро тобі раджу.

Фолтест був худорлявий і мав гарне, навіть занадто гарне обличчя. Нема йому й сорока, як відзначив про себе відьмак. Фолтест сидів у різьбленому з чорного дерева кріслі, витягши ноги до каміна, біля якого грілося двоє псів. Поруч, на скрині, сидів кремезний немолодий уже чолов’яга з бородою. За королем стояв другий, з гордою поставою і в пишних шатах. Вельможа.

- Відьмак із Ривії? - мовив король по хвилинній паузі, яка запала після Велерадових слів.

- Так, пане! - Геральт схилив голову.

- Чого тобі так посивіла чуприна? Від чарувань? Бачу, ти не старий... Ну, гаразд, гаразд. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, я думаю, якийсь маєш?

- Так, пане.

- Я б охоче послухав.

Геральт уклонився ще нижче.

- На жаль, пане, кодекс забороняє нам розповідати про те, що робимо.

- Зручний кодекс, пане відьмаку, вельми, вельми зручний! Ну, гаразд, без подробиць. Із лісовиками ти мав справу?

- Так.

- Аз чортами, відьмами?

- Теж.

Фолтест хвильку повагався.

- А з упирями?

Геральт підвів голову й глянув королю в очі.

- Теж.

Фолтест відвів погляд.

- Велераде!

- Слухаю, милостивий пане.

- Ти все йому пояснив?

- Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.

- Це і я знаю. Але як, пане відьмаку?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло - то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.

Король устав, свиснув до собак і подався з кімнати, шарудячи ногами по соломі, що вкривала долівку. У дверях обернувся:

- Зробиш усе як слід, відьмаку, - й нагорода твоя. Може, навіть іще щось докину, якщо гарно цю справу залагодиш. Ясна річ, балачки про шлюб із королівною - то все дурниця. Не думаєш же ти, що я віддам доньку за якогось приблуду?

- Ні, пане. Не думаю.

- Отож-бо. Виходить, ти справді розумний чоловік.

Фолтест вийшов і зачинив по собі двері. Велерад і вельможі, що досі стояли, відразу ж усілись за стіл. Бургомістр першим ділом допив королівський кубок, зазирнув у дзбан і міцно вилаявся. Остріт, що всівсь у Фолтестове крісло, позирав на відьмака з-під лоба й погладжував різьблені бильця. Сегелін, бородань, кивнув Геральтові:

- Сідайте, пане відьмаку, сідайте. Незабаром принесуть вечерю. Про що б ви хотіли ще побалакати? Бургомістр Велерад, сподіваюся, розповів вам усе. Знаю його давно і не сумніваюся, що сказав радше забагато, аніж замало.

- Маю ще кілька запитань.

- Давайте.

- Пан бургомістр казав, що тільки-но упириця об’явилася, король наскликав юрбу відунів.

- Атож. Тільки не кажіть “упириця”, а кажіть “королівна”. Легше буде уникнути подібної помилки при королі - й пов’язаних із цим прикростей.

- Чи був серед відунів справді славетний?

- Були. Не пам’ятаю, щоправда, імен... А ви, пане Остріте?

- Не пам’ятаю, - сказав вельможа. - Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.

- І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?

- О ні, - всміхнувся Сегелін. - Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей - досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.

- Куди вже простіше! - пирхнув Велерад.

- А яка вона... королівна?

Велерад підхопився з крісла.

- Як упириця! - заволав він. - Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна - бодай дідько побрав таку королівну - має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!