Анджей Сапковский - Відьмак

Сторожі миттю сахнулися, затуляючи обличчя руками. Хтось із гостей підхопився, хтось кинувся до дверей. Знову дико й пронизливо завищала жінка.

- Я сам піду, - повторив незнайомець твердим, металевим голосом. - А ви втрьох рушайте попереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.

- Авжеж, пане, - пробелькотів перший сторож і ступив до виходу, боязко озираючись.

Другий і третій рушили за ним, задкуючи й кваплячись. Незнайомець подався слідом, сховавши меча до піхов, а кинджал - за халяву. Коли проминав столи, гості поквапно затуляли обличчя полами свиток.

Велерад, бургомістр Визими, потер підборіддя й задумався. Він не був забобонний, ані полохливий, проте лишатися з сивоволосим сам на сам не зважувався. Зрештою, наказав сторожам:

- Вийдіть. А ти сідай. Ні, не тут. Он там, трохи далі.

Незнайомець сів. Не мав уже ні меча, ні чорного плаща.

- Слухаю, - сказав Велерад, бавлячись важкою чорнильницею на столі. - Я Велерад, бургомістр Визими. Що хочеш мені сказати, пане розбійнику, перш ніж запроторю тебе до буцегарні? Три душогубства і спроба зурочити всіх присутніх відьмацькими чарами - незле, їй-право, незле. За такі речі в нас у Визимі садять на палю. Але я чоловік справедливий, отож спершу вислухаю тебе. Кажи.

Ривієць розстебнув шкірянку і видобув із-під неї сувій білої козячої шкіри.

- На всіх роздоріжжях, по корчмах висить, - сказав він тихо. - Це правда - що в ньому написано?

- А, - кивнув Велерад, ковзнувши поглядом по змережаній письменами шкірі. - Он воно що. А я й не дотумкав одразу. Авжеж, правда, щонайправдивіша. Он і підпис - Фолтест, король, володар Темерії, Понтару та Магакаму. Значить, правда. Але грамота грамотою, а право правом. Я тут, у Визимі, пильную право й порядок. Мордувати людей не дозволю! Затямив? - Велерад од гніву сопів.

Ривієць кивнув головою на знак згоди.

- Відьмацький знак маєш?

Ривієць знову сягнув рукою за виріз кафтана й видобув звідтіля круглястий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні був зображений вовк із вишкіреними іклами.

- А звуть тебе як? Мені то байдуже - просто мушу якось звертатись...

- Геральт.

- Хай буде Геральт. За вимовою ти ніби з Ривії?

- Так.

- Ага. То знаєш що, Геральте? Облиш цю затію. - Велерад поплескав долонею по королівській грамоті. - Це справа повалена. Не один уже пробував. Це тобі, голубе, не кількох гультіпак укоськати.

- Я знаю. Але це моє ремесло, бургомістре. В грамоті написано: винагорода - три тисячі золотих.

- Три тисячі, - кивнув Велерад. - І королівна за дружину, як люди подейкують, хоч у грамоті милостивий Фолтест цього не дописав.

- Королівна мене не цікавить, - сказав Геральт. Він сидів непорушно, поклавши руки на коліна. - Там написано: три тисячі.

- Що за часи! - зітхнув бургомістр. - Пришелепуваті часи! Чи міг хто подумати, хоч би й зоп’яну, років двадцять тому, що буде таке ремесло: відьмаки! Мандрівні мисливці на василісків! Переїзні виловлювачі перелесників і драконів!.. Геральте, ваше ремесло дозволяє вам пити пиво?

- Аякже.

Велерад плеснув долонями й гукнув:

- Пива!.. А ти, Геральте, підсовуйся ближче. Без церемоній.

Пиво було пінне й холодне.

- Нікудишні часи, - ремствував Велерад, сьорбаючи з кухля. - Стільки всякої погані наплодилося! У Магакамі, в горах, аж кишить чортівнею. По лісах колись тільки вовки водились, а тепер - упирі, вовкулаки, ще якісь лисі дідьки; де не плюнь - вовкулаки чи інша погань! А по селах русалки та мавки дітей крадуть - уже добру сотню викрали. Та ще й болячки завелися, яких світ не чув. Ну, і це - до гурту! - Він посунув шкіряний сувій по стільниці. - Не диво, що й попит тепер такий на ваші послуги!..

- Це королівське послання, бургомістре. - Геральт підвів голову. - Знаєте якісь подробиці?

Велерад відкинувся на спинку крісла і склав руки на череві.

- Подробиці, кажеш? Авжеж, знаю. Не те, щоб із перших рук, але джерело, можна сказати, надійне.

- Мене все цікавить!

- Упертий ти. Ну, та як хочеш. Отже, слухай. - Велерад ще сьорбнув пива і стишив голос. - Наш милостивий Фолтест, ще як був королевичем, за старого Меделія, свого батька, не раз показував нам, на що здатен, а здатен він був, скажу я тобі, багато на що. Ми все сподівалися, що з віком це в нього минеться. Але після коронації, невдовзі по батьковій смерті, він перевершив самого себе. Всі аж роти пороззявляли. Словом - змайстрував дитя своїй рідній сестрі Адді. Адда була молодша за нього, завжди трималися разом, та ніхто нічого не підозрював, ну, хіба що королева... Словом, дивимось - Адда вже з ось таким черевом, Фолтест уже й про шлюб поговорює. Брат і сестра, уявляєш, Геральте?! Нівроку! Це ж якраз під той час Візимир з Новограда надумав видати за Фолтеста свою Дальку, спорядив послів, а тут доводилося тримати короля за руки-ноги, аби не прогнав тих послів у потилицю. Якось минулося, слава Богу, бо ображений Візимир повипускав би з нас усі бебехи. Потім не без сприяння самої Адди, що вплинула на священика, виклопотали тому шмаркачеві швидкий шлюб. Тоді, як і має бути, Адда розродилась. А тепер слухай, бо починається найголовніше. Оте, що вродилося, мало хто й бачив: одна повитуха вискочила у вікно вежі й розбилась насмерть, друга з’їхала з глузду. Видно, те немовля особливою вродою не відзначалось. Була то дівчинка. Зрештою, незабаром померла, бо ніхто, я так думаю, не поспішив перев’язати їй пуповину. На своє щастя й Адда не пережила пологів. А Фолтест знову пошився в дурні. Замість того, щоб те немовля спалити або, я знаю, закопати десь на пустирі, наказав поховати його в саркофазі у підземеллях палацу.