- Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.
- Червоноока? З крокодилячими зубами?
- Ні, звичайна собі дівчина. Принаймні...
- Що?
- Фізично.
- От тобі й на! А психічно? Щодня на сніданок цеберку крові? Людське стегенце?
- Та ні! Як би це пояснити... Вона буде на рівні... ну, десь трирічної-чотирирічної дитини. Тривалий час потребуватиме піклування.
- Це ясно. А... чи не може все те до неї повернутися з часом? Відьмак мовчав.
- Ага, значить, може. І що тоді?
- Коли після тривалої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то хутко.
Фолтест насупився.
- Не думаю, однак, що до того дійде, - мовив Геральт. - Для більшої певності дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.
- Саме тепер? Чи ж не заскоро, майстре? А якщо...
- Саме тепер, - перебив його ривієць. - Всяке буває. Може, вранці знайдете в гробниці відчакловану королівну і мого трупа.
- Навіть так? Попри мій дозвіл на будь-який самозахист? Попри те, що й без мого дозволу ти, здається, на все готовий?
- Справа дуже серйозна. Ризик справді великий. Так що послухайте: королівна постійно має носити на шиї сапфір, найкраще - інклюз, на срібному ланцюжку. Постійно. Вдень і вночі.
- Що то таке - інклюз?
- Сапфір з пухирцем повітря всередині. Крім того, в кімнаті, де вона спатиме, час від часу треба палити в каміні гілки ялівцю й ліщини.
Фолтест сидів у задумі.
- Дякую тобі, майстре. Я так і робитиму, якщо тільки... Але послухай і ти мене. Якщо допевнишся, що випадок безнадійний, забий її. Якщо подолаєш чари й дівчинка стане... нормальною... але потім виникнуть хоч якісь сумніви - забий її. Не бійся, нічого тобі не загрожує. Я справді на тебе кричатиму, привселюдно вижену тебе з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди тобі, зрозуміло, не дам. Може, виторгуєш її, сам знаєш, у кого.
Вони хвилю помовчали.
- Геральте! - Фолтест уперше звернувся до нього на ім’я. - Це правда, ніби дитина вродилася такою лишень через те, що Адда моя сестра?
- Дурниці. Жодне закляття саме собою не діє, треба наслати чари. То інша річ, що ваш зв’язок із сестрою став, очевидно, причиною такого наслання.
- Я так і думав. Декотрі відуни теж так казали, хоч і не всі. Але звідки усе це береться, Геральте? Чари, чаклунство...
- Не знаю, королю. Це відуни знають, відки воно все походить. А нам, відьмакам, досить лиш знати, що такі речі справді бувають - як наслідок чиєїсь могутньої волі й лихого умислу. І що всьому цьому можна-таки протидіяти.
- Убиваючи?
- Здебільшого. За це нам, зрештою, й платять. Мало хто вимагає просто зняти чари. Як правило, люди хочуть врятуватись від небезпеки. Та ще часом - помститись, якщо потвора встигла занапастити когось із їхніх близьких.
Король підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, зупинився перед мечем, що висів на стіні.
- Ось цим? - запитав він, не дивлячись на Геральта.
- Ні. Цей - для людей.
- Чув, чув. Знаєш що, Геральте? Я таки піду з тобою до склепу.
- Виключено.
Фолтест обернувся, очі йому блищали.
- А знаєш, відьмаку, що я ніколи не бачив своєї доньки? Ані після народження, ані... пізніше. Боявся. Може, ніколи й не побачу. Невже я не маю права знати, як ти її мордуватимеш?
- Ще раз кажу: виключено. Це неминуча смерть. І для мене теж. Якщо хоч на мить послаблю увагу, волю... Ні, пане.
Фолтест обернувся й рушив до виходу. Геральтові якусь мить здавалося, що король так і вийде без прощального слова чи поруху, однак той зупинився і глянув на нього.
- Викликаєш довіру, - сказав він. - Хоч і знав, що ти за птиця. Чув про твою пригоду в корчмі. Не сумніваюсь, ти порішив тих гультіпак виключно задля розголосу - аби справити на людей і на мене враження. Міг би, гадаю, їх угамувати й без меча. Боюсь, так і не довідаюся напевне, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи просто - вбити. Але пристаю й на це. Мушу пристати. І знаєш, чому?
Геральт не відгукнувся.
- Бо вважаю, - сказав король, - що вона невимовно страждає... Правда?
Відьмак мовчки дивився на короля своїм проникливим поглядом. Не кивав на знак згоди й не заперечував. Не озвався ні словом, ні порухом, але Фолтест усе знав. Знав відповідь.
Геральт востаннє визирнув з вікна палацу. Швидко западали сутінки. За озером невиразно миготіли вогники. Довкола палацу лежав пустир - смуга нічиєї землі, якою місто Визим ось уже шість років відгороджувалось од небезпечного місця, не лишаючи поблизу нічого, окрім руїн, струхлявілих балок та щербатого частоколу, який, очевидно, не веліли розбирати й переносити на нове місце. Найдалі - на протилежний край міста - переніс свою резиденцію сам король; громаддя його нового палацу височіло на тлі вже стемнілого неба.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу