Марина Дяченко - Спадкоємець

— Лаш-ашша! — тонко вигукнув старий.

Луар зустрівся поглядом із батьком і здригнувся. Це був чужий, свинцевий погляд, якого юнак ніколи раніше не бачив у його очах…

Або майже ніколи.

Стражники на мить дали старому спокій, щоб поквапливо привітати пана полковника; Луарів батько відповів, не стишуючи кроку. Незабаром старий і стражники лишилися позаду.

Весь наступний за площею квартал Луар ішов, не підводячи голови. Начебто в келиху солодкого вина виявився раптом риб’ячий жир — його вразила не стільки неприємна зустріч, скільки болісна реакція батька; нервовий і недовірливий, він прийняв той свинцевий погляд мало не на свій рахунок. Батько мовчки й винувато поклав руку йому на плече.

Луар знав, чому сам вигляд божевільного старого здатен викликати в батька роздратування й навіть розлютити його. Егерта Солля пов’язувала з нині забороненим Орденом Лаша давня трагедія; Луар здогадувався, що батькові важко щоразу навіть дивитися на забуту Вежу, що, якби його воля, він давно б жив у Каваррені — але мама не може без Університету, без кабінету свого батька, Луарового діда, котрого звали Луаяном, мага, на честь якого, власне, Луар і отримав своє ім’я…

І ще — мама не любить Каваррена.

Луар зітхнув і, виявляючи батькові свою солідарність, тихенько потис його лікоть.

…Йому було років дванадцять, коли, жадаючи забав, заохочений прикладом інших дітлахів, він пожбурив у старого каменем. Нещасний випадок скерував його руку — камінь поцілив бідоласі в обличчя та розсік брову. Старець скрикнув і ледве встояв на ногах; на хламиду йому закапала кров.

Через той самий нещасний випадок батько й мати Луара стали свідками його вчинку.

Батько — і Луар був щиро в тому впевнений — сам із задоволенням пожбурив би каменем у ненависного старого; однак реакція його виявилася зовсім не такою, як очікувалось. Батько був похмурий і мовчав — а вже мати й зовсім стемніла, як хмара. Луарові дохідливо пояснили, як недобре завдавати болю старим, та ще й божевільним, який огидний його вчинок і яке покарання за це слід понести; реакція батька свідчила про те, що сталося дещо жахливе, та й сам хлопець уже встиг переконатися в непоправності свого вчинку. Мати стисла зуби й послала по різки — і Луар, якому дотепер не випадало такого покарання, чудово знав, що рука в неї не здригнеться.

Тоді він узяв батька за лікоть і пошепки попросив його власноруч виконати вирок. Він не знав, як склалися б потім їхні стосунки з матір’ю, — але від батька він ладен був з радістю стерпіти й це. Тим більше, що в глибині його душі, як і раніше, жила впевненість: батько б і сам…

…Вони покружляли вулицями, постояли на горбатому містку над каналом; Луар відчував, що батько збирається з думками, а можливо, й із духом, — і мовчав, боявся виявитися дурнем, щось порушити. У ньому чомусь міцніла впевненість, що сьогоднішня прогулянка відкриє йому, Луарові, щось важливе, здатне наблизити його до батька — хоча ближчими бути, здавалося б, уже неможливо…

— Синку, — озвався нарешті полковник Солль. Маленький камінчик вирвався з його руки й потонув у каналі, по воді розбіглися тонкі кола. — Ти сьогодні дуже добре фехтував.

Луар здригнувся. Він очікував яких завгодно слів — але тільки не цих. Він не зміг стримати задоволеної посмішки — але чудово зрозумів, що батько хоче чогось більшого, ніж просто похвалити.

— Ти добре фехтував, — провадив батько, кидаючи інший камінчик, але, бачиш, ти ж можеш взагалі не фехтувати… Якщо раптом не схочеш… Від цього ми не любитимемо тебе менше.

Спантеличений Луар дивився, як розходяться по воді темні кола. Батько посміхнувся:

— Ти можеш не вступати до університету й не прочитати більше жодної книги… Нам буде сумно, але все одно ми тебе не розлюбимо. Розумієш?

— Ні, — зізнався Луар.

Батько зітхнув:

— Теля качається в ромашках і ссе вим’я… А тепер уяви, що те саме робить здоровенний бугай.

Помовчали.

— Я щось не так роблю? — зважився пошепки запитати Луар. Батько застромив руку в плутанину свого білявого, як і в Луара, волосся, змів із чола настирливі пасма:

— Я, певне, висловився не так… Малий, не можна до старості жити дитинством. Кгм… Старість твоя далеко, звичайно, але настав час обирати…

Луар переривчасто зітхнув. Потупив погляд, вивчаючи мокрицю на вологому камені поруччя.

Батькова рука лягла йому на плече:

— Денеку…

— Обери за мене, — раптом палко попросив Луар. — Мені здається… що в тебе краще вийде.