Марина Дяченко - Спадкоємець

Ледве Солль відіслав сина додому, як сам забився в корчах. Нічого цього Луар у ті хвилини не знав…

Мить гострого щастя — погойдування воза, тихий голос візника, над світом — вечірні небеса, зелені з золотом…

…Блякле листя під мостом. Неквапний осінній парад.

— Я… хотів як краще, Денеку, — стомлено мовив батько. — Я хотів звільнити тебе… Від… ідеалу, чи що… Може, й не варто було…

Луар перевів подих і міцно-міцно стис тверде плече людини, яка стояла перед ним.

Обійняти б. Але не можна. Не хлопчисько.

Уночі в щільно закритому фургончику тепло й задушливо — від нашого дихання. Ранком гострий, як голка, крижаний протяг таки пробрався в якусь шпарину й схопив мене за ногу; я зіщулилась, примружилась, протираючи очі та мало не розриваючи собі рота смачним позіханням, і вибралася назовні.

Під небом було сіро та холодно. Три наші візки стояли, збиті в купу, в якомусь дворі; Флобастер домовився з хазяїном за тиждень наперед. Під ногами блукали кури; сонна Пащека, прив’язана ланцюгом до колеса, спідлоба розглядала їх одним розплющеним оком. Я озирнулася, прикидаючи, де тут безкарно можна справити потребу.

За День Превеликої Радості ми заробили стільки, скільки не заробляли за цілий ярмарковий тиждень. Грали допізна, грали при смолоскипах, Муха змок, бігаючи з тарілкою, а веселі монети дзенькали та дзенькали, і Флобастер підганяв: ще! ще!

Баріан захрип; Гезина співала, акомпануючи собі на лютні, Флобастер читав власні сонети, десь стріляли з гармат, крутилися вогненні колеса, пахло димом, порохом і дорогими парфумами. Всі ми похитувалися, немов п’яниці чи матроси. Нарешті завісу було запнуто й Флобастер посадив на ланцюг нашу вічну супутницю — злісну суку на кличку Пащека. Муха де стояв, там і звалився; інші з натугою добралися до фургончика, попадали покотом, і, засинаючи — обличчям у вологу мішковину — я чула, як рве струни п’яна скрипка, приграючи не менш п’яним, захриплим співакам…

Ми працювали, як скажені, поки за кілька днів свято не зійшло нанівець і до нас за лаштунки не з’явився стражник — у червоному мундирі з білими смугами, з пікою в руках та з коротким клинком при поясі. Гезина спробувала з ним кокетувати — з таким самим успіхом можна було спокушати ляльку, страчену перед будівлею суду. Ми очистили площу так швидко, як тільки могли — однак Флобастер не поспішав залишати місто, гадаючи, мабуть, що в кишенях городян ще повно наших грошей.

…Обсмикуючи спідницю, я роздумувала — повертатися до фургончика, чи знайти собі цікавіше заняття. Із сусіднього візка долинало могутнє хропіння Флобастера; Пащека дзвякнула ланцюгом і вляглася зручніше. Здригаючись від холоду, я прокралася назад, відчинила скриню й витягла першого плаща, який трапився під руку.

Це був плащ із фарсу про Трире-простака; я виявила це вже на вулиці, але повертатись не хотілося, а тому щільніше загорнула плаща та прискорила крок, аби зігрітися.

Власне кажучи, вже за кілька кварталів я пожалкувала про свій захід. Місто було як місто, гарне, звичайно, але що я — міст не бачила? Минуле свято нагадувало про себе купами сміття, в якому діловито порпалися похмурі смугасті коти — чомусь усі смугасті, ну просто як брати! Крамнички й трактири здебільшого були зачинені, та я й не взяла з собою грошей; кілька разів мене гукали — спершу якийсь хлюпик, з вигляду ніби лакей, потім ще хтось, далі — це ж треба! — сажотрус. Цей мене особливо розлютив — пика чорна, тягарець у руках, а й собі береться фліртувати! Я відбрила його так, що бідолаха мало не скотився з даху…

Одним словом, настрій було остаточно зіпсовано, до того ж, я боялася заблукати; і ось варто мені було повернути назад, як я побачила Його.

Мене, мабуть, саме небо захищає. Пан Блондин ішов мені назустріч із якимось хлопчиськом, трохи старшим за мене. Хлопчисько сяяв, як начищений чайник; я відступила їм з дороги — але мій кумир навіть не глянув на мене. Він взагалі мене не помітив, начебто я деревце при дорозі… Я проковтнула образу, тому що, по-перше, він міг уже мене забути, а по-друге, обоє були надто захоплені розмовою.

Я скромно пропустила панів і довго та замислено дивилася їм услід — а тим часом ноги мої, про які я геть-чисто забула, потупцяли-потупцяли, та й рушили за ними, тож коли я нарешті отямилась, запізно було будь-що змінити.

Так, вервечкою, ми пройшли кілька кварталів; Пан Блондин і його супутник зупинилися на перехресті, постояли, очевидно, прощаючись; далі мій кумир махнув рукою екіпажеві, що саме підкотився, — та тільки я його й бачила!