Марина Дяченко - Спадкоємець

— Що ж… Якщо захочеш чогось іншого… — вона глянула на батька, ніби очікуючи підтримки.

— Усе-таки кінь — це не звір, — замислено припустила Алана. — Кінь — значить, тварина…

— Ти засмучений, чи мені здається? — запитав батько. Луар знову змусив себе посміхнутися.

Батько встиг зупинити руку закоханої Далли, яка налаштувалася знову наповнити його келих; від дотику свого кумира бідолашна дівчина мало не знепритомніла.

— Маю до тебе розмову, Денеку, — батькові слова змусили Луара стрепенутися. — Погуляємо… після сніданку?

— Звісно, — поквапливо відгукнувся він, задоволений і стурбований водночас.

Далла спіткнулася в дверях і впустила на підлогу соусницю.

Вулиці пам’ятали недавнє свято. О цій уже не ранній порі місто ще перебувало в сонному заціпенінні, й тиша порушувалася лише одноманітним човганням мітел.

Батько й син вийшли на площу, незвично малолюдну та порожню: театрики й намети, що розважали глядачів кілька днів поспіль, зникли, вигнані з площі наказом бургомістра. Там, де ще недавно стояли помости, громадилися тепер купи мотлоху; осторонь лежав величезний барабан із розірваним боком.

Перед будинком університету велично завмерли залізна змія та дерев’яна мавпа; чиясь весела рука прикрасила мавпячу голову блазнівським ковпаком. Полковник Солль мовчки зійшов широкими сходами, щоб стягти ковпак із потемнілого дерев’яного лоба.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Луар. — Ти думаєш, що я… повинен зробити так, як хоче мама? Стати студентом?

Батько замислено покрутив у пальцях строкату ганчірочку. Посміхнувся:

— Знаєш, учора я дивився виставу мандрівної трупи… Такий кумедний фарс. І що цікаво — він точнісінько повторює пригоду, яку сам я пережив у місті Каваррені багато років тому… Ще до знайомства з мамою.

Луар насторожився. За все своє життя йому лише двічі траплялося побувати в батькових рідних краях — невиразно пам’ятав гарненьке містечко на березі річки, величезний будинок з гербом на воротях, жовтавого дідка в тісній труні — свого діда… Мати не була в Каваррені жодного разу, принаймні Луар цього не пригадував; батько ніколи в її присутності не говорив про своє каварренське життя — а ось Луарові розповідав, смачно і з задоволенням, і про породистих бійцівських вепрів, і про високих тонконогих коней, і про славетний полк гуардів, паради та патрулі, полювання й іноді — дуелі… Тоді Луар заздрив батькові — і зайвий раз усвідомлював, що такого життя йому не прожити ніколи.

Луар зітхнув. Батько стежив за ним, накручуючи шапочку на палець.

Назустріч їм трапилася зграйка студентів; хтось перший помітив полковника Солля, відбулося складне перештовхування ліктями — і вчені юнаки привітали Луарового батька з незвичайною для цих шибайголів шанобливістю. Чорні шапочки в їхніх руках торкнулися китичками бруківки; Солль кивнув у відповідь — студенти засяяли посмішками, вочевидь ощасливлені. Луара вони, як водиться, не помітили — втім, він і не надто засмутився.

Він любив мовчки йти поруч із батьком. Скільки себе пам’ятав — спочатку тримався за руку, й голова його ледь сягала батькового пояса; в один батьків крок тоді вкладалось кілька Луарових. Навіть тепер йому доводилося крокувати частіше, щоб підлаштуватися до кроку свого чудового супутника, — і все одно він любив іти поруч, мовчати і всмоктувати щиру й глибоку повагу, яку виявляли його батькові такі різні люди…

Батько й син поминули будинок суду, перед яким підносилася кругла чорна тумба, а на ній теліпався іграшковий повішельник на іграшковій поперечині. Луар за давньою звичкою ковзнув по ньому байдужим поглядом. Поруч височіла глухо замкнена вежа — її називали «Вежею Лаша», і траплялося, що на поїдених часом стінах виникали написані вуглиною прокльони. Луар так і не знав до пуття — люди їх пишуть, чи вони самі проступають; за Вежею закріпилася найгірша слава, і знудьговані стражники відганяли цікавих від цих міцно замкнених, та ще й закладених цеглою воріт.

Зараз двоє червоно-білих стражів порядку нерішуче відштовхували ратищами розхристаного, брудного, обчіпляного лахміттям старця; Луар відчув, як напружився батько поруч із ним. Старий був міським божевільним; він то зникав надовго, то знову з’являвся в місті, тинявся вулицями, вигукуючи невиразні благання та збираючи за собою цілий ескорт із жорстокосердих дітлахів; тепер він накинув на голову рештки старого каптура і щось втлумачував стражникам, а ті вискаляли зуби та штовхали його з дедалі більшою злістю — ратищами в живіт…