Марина Дяченко: Спадкоємець

— Здаєшся?

— Не здаюся… Бачити не бажаю цю шпагу, — напад роздратування виявився несподіваним для нього самого. Луар відразу засоромився, відвернувся й відійшов до столу.

— На кого ти гніваєшся? — запитали в нього за спиною. — На мене?

— На себе, — зізнався Луар і знову зітхнув. — Я… Так… Ну, дарма. Чи варто витрачати… Я однаково не буду… як ти, — він над силу посміхнувся.

— Ну от і весняний день, — поруч з розмаху ляпнули на стіл шкіряні рукавички, й Луар відчув важкі руки на своїх плечах. — Сонечко-дощик-буревійчик-грозонька-сонечко… Ти сьогодні дуже добре працював, малий.

— Це дивлячись із чим порівнювати, — Луар на мить доторкнувся щокою до гарячої твердої долоні. — Якщо з п’яною молодицею… Та ще й тяжкою…

— Так. П’яна молодиця, ще й тяжка, — його співрозмовник стурбовано гмикнув. — Мда-а… Бери-но свою нещасну зброю та закріпимо зараз одну штуку…

Вони повторили кілька комбінацій підряд, коли двері їдальні розчинилися й на порозі постала темноока поважна жінка. Луарів супротивник відразу опустив шпагу, даючи зрозуміти, що урок скінчено, тому що — і Луар знав це давно — його батько ніколи не фехтує в присутності матері. Ніколи. Наче йому зброя руки палить.

За сніданком Алана довго й пристрасно з’ясовувала, чому якщо вовк — звір, тигр — звір, то кінь, що — не звір? А свиня? А корова?

Прислуговувала нова покоївка, Далла; Луар спостерігав, як вона щоразу червоніє, схиляючись над плечем його батька, червоніє болісно, до сліз. Він спробував глянути на батька круглими очима цього дівчиська — красень, герой, полковник зі сталевим поглядом і м’яким голосом, оживлене диво, втілене сновидіння, нездійсненна мрія і привід для гірких сліз у подушку, тому що нічого, крім прохання подати серветку, тобі, дівчинко, від нього не почути — хоча він добрий і, можливо, не насміхатиметься з тебе, а якщо поталанить, то й лагідно поляпає по щічці…

Посміюючись подумки, Луар сам із собою побився об заклад, що, тільки-но Далла полишить їдальню, відразу благоговійно згризе ось цей недоїдений батьком окраєць; ще більше його веселило, що мама, його прониклива мама зовсім нічого не помічає. Надто далека вона від цих маленьких життєвих драм, її це навіть не розважає. До чого тут яскраво-червона покоївка, коли на її, матері, очах полковника Солля атакували за всіма правилами багаті та знатні здобувачки, атакували люто, озброєні щільними мережами інтриг, — але пані Торія Солль і тоді не помічала їх впритул, наче їх і не було…

Приховуючи мимовільну посмішку, Луар дотягся під столом до батькової ноги, й коли той запитливо на нього глянув, показав очима на Даллу. Той глузливо приплющив очі — бачу, мовляв, нічого не вдієш, синку, не лаяти ж дівчисько, он як старається.

Луар зітхнув і опустив очі в тарілку. Далла пройшла повз нього, зачепила спинку стільця, присіла в реверансі, перепрошуючи…

Він, Луар, завжди залишатиметься порожнім місцем для Далли, для багатьох тисяч Далл. Поруч із батьком він має такий само привабливий вигляд, як хирлявий кущик у затінку величезного квітучого дерева. Покоївка чи принцеса — їх анітрохи не обходить він, незграбний, непоказний…

— Чому це ти нічого не їси, Денеку? — тихо запитала мати. У будь-яку какофонію Луарових думок її голос завжди вплітався єдино чистою, впевненою нотою.

— Денеку, Денеку, хмаринка набігла? — діловито поцікавилася Алана.

Він отримав своє прізвисько мало не разом із ім’ям — мати казала, що в цієї дитини вдача, як весняний день: сонце-хмари…

Він посміхнувся й підморгнув розквітлій Алані; сестра молиться на нього так само, як сам він обожнює батька. Хто знає, як склалися б їхні стосунки, якби задерикувата Алана була трохи старша, — але між ними різниця аж у тринадцять років, для п’ятирічної дівчинки вісімнадцятирічний брат — диво з див, другий батько…

— Луаре, ти думав, про що я просила? — мати замислено торкнулася скроні. Вона звала його «Луаром» тільки в особливо серйозних випадках.

Відверто кажучи, він не думав. Якщо мати хоче, щоб він вступив до Університету — він, звісно, вступить, але й це, мабуть, марно. З дитинства він хотів стати воїном, як батько, — та з батьком йому ніколи не зрівнятися ні доблестю, ані вмінням, а ось мати… Йому ніколи не зробитися таким ученим, як вона. Голова репне.

— Я не знаю, — зізнався він і ледве стримався, щоб не додати: у видатних батьків діти зазвичай сіренькі, як тьмяні скельця.

Мати засмутилася; Луар мало не шкірою відчув її зажуру — але вона не виказала цього: