Діана Джонс: Мандрівний замок Хаула

Коли Софі прокинулася, вона була вся залита денним світлом. Оскільки Софі твердо пам’ятала, що ніяких вікон у Мандрівному Замку не було, то спочатку подумала, що заснула за прикрашанням капелюшків — і їй приснилося, ніби вона пішла з дому.

Вогонь у вогнищі перед нею майже згас, залишилися тільки блідо-рожеві рожеві жарини і сизий попілець, і це ще раз переконало її у тому, що вогненний демон їй просто-на-просто приснився.

Однак перша ж спроба поворухнутися засвідчила, що деякі речі їй аж ніяк не приснилися. Усі кості Софі голосно затріщали.

— Ой! Як боляче! — вигукнула Софі — й почула свій слабкий і надтріснутий голос.

Софі провела вузлуватими пальцями по лиці — й намацала зморшки. Тут з’ясувалося, що весь учорашній день вона перебувала в шоковому стані. Тільки тепер Софі по-справжньому розлютилася на Відьму Пустирищ за те, що вона з нею зробила, — страшенно, неймовірно розлютилася.

— Ходить по крамницях і зачаровує ні в чому не винних людей! — закричала Софі. — Ну, я їй іще покажу!

Злість змусила її різко схопитися на ноги, під акомпанемент потріскування і скрипіння у вогнищі, і пошкутильгати до одного з вікон. На превелике здивування Софі, за вікном виявилося приморське містечко. Вона побачила круту немощену вуличку, вздовж якої стояли невеличкі й убогі на вигляд хатинки, а з-над їхніх дахів стриміли щогли. За щоглами Софі розгледіла море, яке виблискувало під сонячним промінням. Море вона бачила вперше в житті.

— І де ж це я? — запитала Софі в черепа, який стояв на столі. — Ой, ні, друже, можеш не відповідати, — поспішно додала вона, згадавши, що це все-таки замок чарівника, і обернулася, щоби роздивитися кімнату.

Це була зовсім невеличка кімнатка з масивними чорними балками під стелею. При денному світлі стало видно, що тут неймовірно брудно. На кам’яних плитах підлоги виднілися плями жиру, за коминковими ґратами височіла купа попелу, а з балок звисало обліплене пилюкою павутиння. Навіть череп — і той густо вкривала пилюка. Софі машинально витерла його і пішла зазирнути в раковину — ген за столом.

Софі побачила, що раковина майже по вінця заповнена сірувато-рожевим слизом, а з рукомийника в неї скапує білий слиз, і її аж пересмикнуло. Очевидно, Хаула нітрохи не турбувало те, в якому свинарнику доводиться жити його слугам.

Решта Мандрівного Замку, судячи з усього, знаходилася за котримись із чотирьох низьких чорних дверей.

Софі відкрила найближчі, у стіні за столом.

За ними виявилася простора ванна кімната. Посуті, вона не посоромила б навіть і найрозкішкішого палацу: тут не бракувало речей і аксесуарів на кшталт ватерклозета, душової кабіни, величезної ванни на пазуристих лапах і гігантських дзеркал. І в той же час тут було ще більше бруду, ніж у кімнаті. Софі здригнулася, зазирнувши у ватерклозет, її пересмикнуло від гидотного кольору ванни, потім вона сахнулася, побачивши пишну рослинність у душовій кабіні, і їй вдалося запросто уникнути вигляду власного зморщеного обличчя в дзеркалах, схованих за плямами і патьоками безіменних речовин. Самі ж ці безіменні речовини тіснилися на величезній полиці над ванною. Вони були в слоїчках, коробочках, тюбиках і сотнях порваних коричневих пакетиків та паперових мішечків.

Зрештою, найбільший слоїк назву все-таки мав. Він називався «СУШИЛЬНИЙ ЗАСІБ», про що свідчили великі кривулясті літери. Софі навмання витягнула з полички один із пакетиків. На ньому було нашкрябано «ШКІРА», і Софі чимшвидше поклала його назад. На сусідньому слоїчку такими ж кривульками було нашкрябано «ОЧІ». А на одному з тюбиків було написано «ДЛЯ ГНИТТЯ».

— А він, видно, таки працює, — пробурмотіла Софі, з осторогою зазираючи в умивальник. Коли вона повернула синьо-зелений кран, імовірно, латунний, в умивальник потекла вода, і він став виглядати не настільки безнадійно. Софі сполоскала руки й обличчя, не торкаючись раковини, одначе скористатися «СУШИЛЬНИМ ЗАСОБОМ» вона все ж не наважилася. Отож Софі витерла руки об спідницю і вирушила до наступних чорних дверей.

Ці двері вели на хисткі дерев’яні сходи. Софі почула кроки десь нагорі й поспішно зачинила двері. Мабуть, вони вели всього лише кудись на горище. Софі зашкутильгала до наступних дверей. Тепер їй ходилося набагато легше. Софі помітила це ще вчора: вона таки справді ще нівроку міцна стара.

Треті двері виходили в убогий внутрішній двір, обнесений високими цегляними стінами. Там височів штабель дров, а попід стінами, мало не до самого верху, стриміли безладно накидані купи всілякого залізного непотребу: колеса, відра, шматки бляхи, дроти. Софі зачинила і ці двері, досить-таки здивована, бо цей двір аж ніяк не пасував до решти замку. Та й, зрештою, ніякого замку над цегляними стінами не було видно: вгорі синіло небо. Відтак єдине, що спало Софі на думку, — що це якраз і є та округла частина, куди вчора ввечері її не пустила невидима стіна.