Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Так, — ствердно кивнув я. — Тесть мені розповів. За його словами, Інна виявилася таким чарівним немовлям, що вмить скорила їхні серця, і вони просто не змогли встояти… — Я мимоволі всміхнувся. — Через чотири роки в них народився син — свій, рідний по крові, проте Інна так і залишилася їхньою улюбленицею. Вони панічно боялися того дня, коли вона довідається про своє походження. Певна річ, вони розуміли, що Інна вже доросла дівчина і має знати правду про себе, але ніяк не могли подолати свій страх. Підозрюю, що тесть звірив мені цю таємницю саме для того, щоб я взяв на себе частину відповідальності за їхнє мовчання.

— А він не описав тобі незнайомця?

— Ні, в такі подробиці тесть не вдавався, лише сказав, що Інна є прийомною дочкою, і коротко розповів, як це сталося. Оце й усе… А в чому річ?

— Сідхів спільник роздобув детальний опис зовнішності таємничого незнайомця. Виявилося, що навіть через два десятиліття Іннині батьки пам’ятають його так виразно, ніби зустрічалися з ним лише вчора. — Сандра значуще подивилася на мене, і цієї миті я збагнув, що вона скаже далі. І не помилився в своєму здогаді. — Це був Метр, Владиславе.

Я докурив сигару майже до самого кінчика і пожбурив те, що лишилося від неї, в струмок.

— А знаєш, — сказав потім, — мене це нітрохи не здивувало. Мабуть, підсвідомо вже був готовий до цього. Відколи я дізнався, який унікальний наш з Інною дар, мені здавалося просто неймовірним, що двоє вищих маґів народилися в одному й тому ж світі, в одній і тій же країні, з інтервалом лише у п’ять років. Але тепер усе стало на свої місця. Вочевидь, Інна народилася десь на Гранях, а Метр переніс її на Основу і знайшов для неї нову сім’ю… Правда, не втямлю навіщо.

— Гадаю, він від самого народження призначав Інну тобі за дружину. — Сандра ніяково зиркнула на мене. — Тільки не зрозумій мене хибно. Я аж ніяк не стверджую, що він нав’язав вас одне одному.

— Все нормально. Я правильно тебе зрозумів і, в принципі, згоден з тобою. Проте іншого не збагну: якщо Метр хотів звести нас разом і подивитися, що з цього вийде, чому він обрав для цього мою батьківщину, а не її? По-моєму, логічніше було б зробити навпаки — адже Грані більш відповідне для нас місце, ніж Основа.

Сандра знизала плечима.

— Цього я теж не збагну. Безперечно, Метр мав вагомі підстави так учинити, але які — не знаю, навіть не здогадуюся. Зате я точно знаю, що він ніколи нічого не робив просто так, без певної мети. — Вона трохи помовчала. — До речі, ще один важливий момент. Твій тесть не говорив тобі, чому вони назвали дочку Інною?

— Ні. А що?

— Про це їх попросив Метр. Вірніше, він просив назвати її Інґою, але через якусь плутанину в офіційних паперах вона стала Інною. Так це ім’я й прижилося.

— Чого не знав, того не знав, — замислено мовив я. — І якщо, за твоїми словами, Метр нічого не робив просто так…

Я замовк, краєм ока вловивши якийсь рух у кущах нижче за течією струмка. В моїй голові лише зароджувалося здивоване запитання, з якого це побиту Інна пішла кружним шляхом, а мої рефлекси, виявившись спритнішими за думки, вже спрацювали, миттєво реагуючи на небезпеку. Я рвучко кинувся вперед, турнув Сандру додолу, сам упав поруч з нею й прикрив нас силовим щитом.

А вже наступної секунди над нами промайнуло щось чорне, пронизало пустку в тому місці, де щойно перебувала Сандрина голова, перелетіло через струмок і впало в траву біля самої границі зовнішнього купола.

„Стріла,“ — зачудовано подумав я. Мені видалося надзвичайно дивним, що наш невідомий ворог не вдався до маґії, а скористався такою ненадійною зброєю, як лук чи арбалет. А він, поза сумнівом, був чаклуном або маґічною істотою, оскільки зміг проникнути всередину купола не здійнявши тривоги.

Втім, довго роздумувати над цією загадкою я не став, а швидко підвівся і прикрив себе й Сандру силовим щитом. Як виявилося, зробив це вчасно — бо до мене, з шаблею наголо, мчав Сідх. Я навіть не зразу впізнав його, оскільки він був не в своєму звичайному ошатному вбранні з незмінним зеленим тюрбаном, а в якійсь мішкуватій сірій робі з відкинутим каптуром. Його смагляве до чорноти обличчя, завжди таке спокійне і незворушне, наразі було спотворене хижою, звірячою гримасою.

Як і перше, Сідх не став удаватися до чарів. Скориставшись тим, що на кілька секунд я розгубився, не наважуючись завдати удару по людині, яку ще недавно вважав своїм старшим товаришем, він спробував оббігти мене зліва, щоб ударити в мою незахищену спину. Я на це не піддався і, розвернувшись, зустрів його лицем до лиця.