Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Ну, тоді перстень захищає від прямого впливу надприродних сил. — Я замовк і приголомшено витріщився на Інну. — Ти хочеш сказати, що Сандра була…

— Одержимою, — закінчив за мене Штепан. Навіть у примарному місячному світлі було видно, як його обличчя посіріло.

Інна ствердно кивнула:

— Як я розумію, на Гранях цим словом називають людей, що всупереч власній волі потрапили в тенета Нижнього Світу. Вони не слуги, а раби. Перстень Бодуена звільнив Сандру з рабства — і ви бачили, як вона цьому зраділа.

Я сперся ліктями на коліна і стиснув голову руками.

— Здуріти можна!

А Штепан запитав:

— Як ви про це здогадалися, пані? Ви підозрювали вже тоді, коли казали, що це суто побутовий інцидент?

— Ні, бароне. Якраз тоді я вважала, що ситуація цілком зрозуміла. Але підсвідомо залишалася насторожі, бо пророчі сни — не іграшки, і для їхньої появи потрібен дуже серйозний привід. А Сандрина витівка з Владиславом, хоч вона багато важить для наших особистих стосунків, сама по собі не є вагомою причиною для вашого пророчого сну. Коли ж Сандра почала верзти нісенітницю про Сідха…

— То вона брехала? — озвався я.

— Авжеж брехала. Вона ніби говорила під чиюсь диктовку. Її брехня була такою бездарною, такою неправдоподібною, вона так суперечила всім моїм уявленням про Сандру, що мимоволі мені спала на думку популярна на Гранях приказка: „Диявол хитрий, підступний, але дурний“.

Я здригнувся.

— Гадаєш, хтось примусив її взяти на себе провину? По-твоєму, вона непричетна до зникнення Сідха?

— Ні, таки причетна. Принаймні, вона знає, що з ним сталося. Це було видно з її поведінки. Коли людина щось приховує, її невідступно переслідує страх бовкнути щось зайве. Якраз на цьому Сандра й спалилася. Обмовившись про жартівливу пропозицію Сідха, вона злякалася, вирішивши, що виказала себе. І вона справді виказала — проте не словами, а самим своїм переляком. Після цього їй слід було зізнатися в убивстві Сідха на ґрунті пристрасті, і тоді я, можливо, ще повірила б їй. Якби в неї (або в того, хто керував нею) було більше часу на роздуми, так би й сталося. Однак часу не було, а диявол хитрий, підступний, але дурний. У намаганні викрутитися, Сандра остаточно заплуталась у брехні… на своє щастя.

— Отже, Сідх справді знав про її витівки?

— Щодо цього я не маю жодних сумнівів. Саме тому вона так злякалася. Чи, радше, злякався її… гм, скажемо так — потойбічний командир.

Штепан хутко перехрестився і нерозбірливо промимрив коротку молитву. А Інна продовжувала:

— Водночас я переконана, що Сідхове зникнення не має стосунку до того, що виробляла з тобою Сандра. На це була якась інша причина.

— Мабуть, він здогадався, що Сандра одержима, — припустив барон.

— Спершу я теж так подумала. Проте її готовність повернути Сідха цілим та неушкодженим рішуче суперечила цій версії. І я майже певна, що якби ми повірили Сандриній брехні, вона б негайно повернула його. А Сідх, своєю чергою, підтвердив би її історію.

Я запитливо поглянув на Інну:

— Тобто, він був заодно з Сандрою?

— Вочевидь, так. Але не думаю, що він одержимий. Швидше, свідомий слуга Нижнього Світу. Чорний чаклун… А втім, навіщо гадати. От зачекаємо, коли отямиться Сандра, вона нам усе розповість. Не бачу сенсу зайве напружувати свій розум. Зараз я невиспана, в мене погано працює голова.

— Ну, не кажи, — заперечив я. — Твоя голова чудово працює, не те що моя. Ти просто блискуче придумала з перснем.

— Власне, це мені підказала сама Сандра. Ще на самому початку подорожі, коли я показувала їй свої коштовності, вона зненацька схопила перстень Бодуена, а вже наступної миті кинула його назад до скриньки, ніби опеклася. Її обличчя виражало глибоке розчарування. Сандра сказала мені, що помилилася, прийнявши звичайний блокувальний перстень за один рідкісний артефакт, що зник багато сторіч тому. Тоді я повірила їй, але цей випадок відклався в моїй пам’яті. А тут я згадала про нього й подумала: чи не хотіла Сандра надіти персня, щоб звільнитися від чийогось впливу? От і вирішила спробувати.

— І дуже вчасно це зробила, — додав я. — Якби той, хто тримав її під контролем, здогадався про твої підозри… Не знаю, що тоді б сталося з Сандрою, але точно щось гірше з непритомність.

— Тому я так квапилася, — сказала Інна. — Тепер я розумію, що через поспіх була необережна. Якби Сандра помітила, що я засапана, якби здогадалася, що бігала до табору, все могло б закінчитися кепсько. Треба було просто сказати, що піду за якоюсь одежиною, бо вже змерзла, та й у присутності пана барона почуваюся ніяково в самій білизні… До речі, це справді так. Вдягтися мені не завадить. — З цими словами вона знову схилилася над Сандрою, яка досі була непритомна, але вже не така бліда. — Думаю, скоро її можна повертати до тями. Проте спершу я таки вдягнуся. Ти, Владе, залишайся тут, пильнуй Сандру. Сорочку я тобі принесу. А ви, бароне, підете зі мною. Поки я вдягатимуся, розбудите своїх людей.