Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Добре працює, — зауважив я. — Мене б миттю розбудило.

— Ага, — неуважно сказала Інна.

Оскільки ми вже були пристойній відстані від табору, вона деактивувала глушильні та відволікаючі чари. Тепер я міг вільно, без зусиль дивитися на неї, а вона — на мене.

Невдовзі ми дійшли до струмка. Неподалік, лише за десять кроків від нас, закінчувалася захищена територія, і за невидимою стіною зовнішнього купола буяло нічне життя цієї дикої Грані. Ліс повнився різними звуками, здебільшого чужими й загадковими, тому трохи моторошними. Знайомим було хіба що стрекотання цикад, та ще протяжне ухкання хижого нічного птаха, близького родича земної сови.

Інна стала розстеляти на м’якій траві ковдру, а я, вдавшись до маґічного сприйняття, пильно вдивився за бар’єр і зміг розгледіти кілька найближчих пасток.

— Не думаю, що наш Ікс наважиться їх знешкоджувати, — сказав я Інні. — Навряд він такий дурний. Радше підійде з якогось іншого боку.

— Мабуть, що так, — якось невпевнено погодилась вона.

— Але не сьогодні вночі, — продовжував я. — Ми зараз не спимо, а Сандра навпаки — спить, як убита. Він ніяк не зможе її розбудити, адже так?

— Не турбуйся, вона не прокинеться. До ранку точно.

Мене трохи здивував вираз Інниного обличчя — розгублений і водночас насторожений. Я запитав:

— Тобі тут незатишно? Може, повернемося під основний купол? Дарма ми так далеко зайшли.

— Ні, все гаразд, — відповіла Інна й підступила до мене впритул. — Тут теж гарно. А близькість лісу з цим його диким гомоном мене дуже збуджує… Хоч і не так, як ти.

Я нахилив голову й поцілував її п’янкі, солодкі губи.

— Інночко, люба, я так кохаю тебе!

— А я кохаю тебе, Владику. Понад усе на світі. Ти — найкраще, що сталося в моєму житті. Я така щаслива, що зустріла тебе.

В її голосі забриніли сумовиті нотки. Попри ніжність і пристрасність, у жінчиних словах відчувалася якась приреченість, ніби вона чекала, що з дня на день її поведуть на розстріл.

Здивований, я підняв до себе її лице і допитливо зазирнув їй у вічі.

— Що на тебе найшло, сонечко? Звідки цей песимізм? Боїшся, що інквізитори не встигнуть?

— Ні… не те… просто… це пусте… — промовила Інна плутано, а потім таки опанувала себе. — Не зважай, Владику, все це дурниці. Краще люби мене, я так хочу тебе! — І вона припала до моїх вуст жагучим поцілунком.

Підхопивши Інну на руки, я дбайливо поклав її на ковдру, розстебнув її халат і став цілувати груди та живіт. Вона стогнала від насолоди, куйовдила моє волосся і раз по раз шепотіла моє ім’я. Сьогодні вона була навдивовижу активна, навіть аґресивна, бурхливо реагувала на кожен мій доторк, і це подобалося мені не менше, ніж її звична покірливість у любощах. Мені подобалося в ній усе, бо це була Інна — моя принцеса, моя шатенка з карими очима. Скільки себе пам’ятаю, я завжди уявляв її саме з таким кольором очей та волосся, мене нітрохи не надихали синьоокі білявки, дарма що більшість чоловіків вважає їх узірцем жіночої краси. І коли я вперше побачив Інну, мені вистачило однієї секунди, щоб зрозуміти: саме на неї я чекав усе своє життя…

— Ну, годі вже! — раптом пролунав поруч дзвінкий дівочий голос, сповнений гніву та обурення. — Ану припиніть! Негайно!

Заскочені зненацька, ми з Інною відсахнулись одне від одного. Я поглянув у той бік, звідки почувся крик, і побачив кроків за п’ять від нас Сандру, на якій з одягу були лише трусики та коротенька нічна сорочка. В яскравому, але примарному місячному світлі її бліде обличчя здавалося вирізьбленим з мармуру, в очах мерехтіли блискавки, вона важко дихала від швидкого бігу, а її сплутане біляве волосся в безладі спадало на плечі та груди. Очевидячки, Сандра так поспішала, що забула взутися і від самого фургону бігла босоніж. Добре, що на цій Грані переважала папоротнева рослинність, трава в околицях табору була здебільшого м’яка, без шипів та колючок, об які дівчина могла поранити свої ніжні ступні.

Інна квапливо закуталася в халат. Якщо я був просто роздратований таким безцеремонним втручанням у наше особисте життя, то вона була нажахана й дивилася на Сандру, мов зацьковане звірятко. До краю вражений цим поглядом, я не відразу помітив, як із чагарнику за Сандриною спиною вигулькнув Штепан, і звернув на нього увагу лише тоді, коли він так різко загальмував, що мало не впав, очманіло промимривши: „Оце так-так… Щоб я здох!“

Я звівся на ноги, прикривши собою Інну і якомога миролюбніше звернувся до непроханих гостей: