Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Я врахувала таку можливість. З першими променями сонця пастки щезнуть без сліду, а сигналізацію на куполі можна помітити лише при ретельному вивченні його структури. Коли прокинуся, зніму її, ввечері знову встановлю. — Інна трохи помовчала. — Я теж не вірю, що Сандра ворог. Не хочу вірити. У мене ще не було такої гарної подруги… На жаль, реальне життя має паскудну звичку підносити нам прикрі несподіванки…

Ми ще якийсь час проговорили, розглядаючи різні варіанти, від доволі оптимістичних до найпохмуріших, та врешті нас здолав сон. Я спав на диво спокійно, без тривожних сновидінь, але прокинувся не вранці, як звичайно, а десь посеред ночі. І прокинувся зовсім не тому, що спрацювала сигналізація, ні — просто мене розбудили лагідні жінчині поцілунки.

Ще гаразд не виринувши зі сну, я почав відповідати їй, і невдовзі ми стали цілуватися палко, пристрасно. У фургоні тьмяно горів ельм-світильник, і краєм ока я помітив, що по той бік від Інни, повернувшись до нас спиною, лежить Сандра.

Це відкриття миттю розхолодило мене, і я зупинив дружину:

— Стривай, сонечко, так не годиться.

Інна швидко озирнулася на Сандру і недбало пирхнула:

— Все нормально, не бійся, вона не прокинеться.

— Ще й як прокинеться, — заперечив я. — Просто вдаватиме, що спить.

— Нічого не вдаватиме. Я її так приспала, що хоч з гармати стріляй.

— Справді? Навіщо?

— Бо зла на неї. Сандра була така незграбна, що розбудила мене, коли повернулася з чергування.

— Ясно…

Інна знову стала мене цілувати, і я зрозумів, що вона хоче більшого, ніж просто поцілунки, що ними ми обмінювалися перед сном і вранці. Цим „більшим“ ми зазвичай займалися ближче до вечора, сховавшись якнайдалі від наших супутників, і, наприклад, учора перед полюванням дуже приємно провели майже годину під прикриттям папоротневого чагарнику між основним та зовнішнім куполами. Як правило, Інні цього цілком вистачало — вона ніколи не була аж надто жадібна до любощів. Та, вочевидь, усі ці вечірні переживання викликали в неї таку от парадоксальну реакцію. Ну, а я (тільки не вважайте це похвалянням) був завжди готовий. Проте саме зараз мене відволікали думки про Сандру — тим більше, що вона лежала поруч, нехай і під дією сонних чарів.

— Ні, Інночко, — знов зупинив я її, коли вона стягла з себе нічну сорочку. — Давай не тут.

— А де?

— Та хоча б де й минулого разу, — відповів я. — А можна піти до струмка. Тепер там, завдяки твоїм подарункам, має бути безпечно. Правда?

Інна трохи спантеличено глянула на мене, а потім збагнула, що під подарунками я мав на увазі розкидані нею маґічні пастки, і ствердно кивнула:

— Авжеж, безпечно.

Я надягнув штани і взувся, Інна накинула собі на плечі халат, вступила в капці й узяла ковдру. А перш ніж ми вибралися з фургону, вона привела в дію якесь хитре закляття. Мені знадобилося кілька секунд, щоб упізнати чари для відведення очей, що їх одного разу демонструвала нам Сандра.

— Краще хай нас ніхто не побачить, — пояснила мені Інна. — А то як подумаю, що будуть обговорювати між собою, ще й посміюватися…

— Правильно, — погодився я, докладаючи неабияких зусиль, щоб зосередити погляд на ній; а якби не був чаклуном, то взагалі б її не помічав. — Дивовижно! Коли це ти встигла навчитися таких чарів?

— Лише вчора, — відповіла Інна. — Тобто, вчора мені вперше вдалося. Відразу ж хотіла похвалитися, але забігалась і геть вилетіло з голови.

— Швидко прогресуєш, — сказав я з мимовільною заздрістю. — Не думаю, що найближчим часом зможу повторити твій успіх.

— Ой, не прибідняйся! — пирхнула вона. — І годі розмов. Виходьмо.

Зовні було досить світло. В небі над нами сяяв повний місяць, мало не вдвічі більший від того, до якого ми звикли на Землі та Ланс-Оелі. Він затьмарював собою майже всі зорі, за винятком найяскравіших. Небо було не оксамитово-чорним, а попелясто-сірим, тому навіть серед ночі здавалося, що вже світає.

Фургон стояв таким чином, що прикривав нас від вогнища, коли ми вибиралися з нього. А вийшовши на відкрите місце, побачили Младка та Борислава, що сиділи на посту і грали в шахи. В наш бік вони не дивилися, проте Інна про всяк випадок огорнула нас простенькими глушильними чарами, і ми спокійно рушили в напрямку струмка.

Коли ми перетнули периметр основного купола, мені задзвеніло у вухах. Від несподіванки я аж здригнувся і поспіхом позбувся дзвону, знявши з себе Іннине закляття, яке вона наклала на мене перед сном.