Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Утім, залишалася ще одна можливість — ізолювальний артефакт, на зразок персня Бодуена. Він цілком відгороджував свого носія від будь-якого зовнішнього маґічного впливу, і в такому разі, хоч там скільки спрацьовувала б команда самознищення, нічого не ставалося б. То, може, принцеса зламала сейф у кабінеті, знайшла там перстень і надягла його на пальця?… Ларсон нахилив голову, впершись підборінням у груди, і подивився на свою праву руку, міцно притиснену до тулуба. Персня на середньому пальці не було. І на будь-якому іншому також. І взагалі, невидимі пути, що не дозволяли йому рихатися, мали явно маґічне походження, а отже, ніякого ізолювального артефакту на ньому й бути не могло…

— Бачу, ви отямилися, пане Ларсоне, — безпристрасно заговорила принцеса Інґа. — Готові відповідати на мої запитання?

Ларсон твердо вирішив мовчати і не вступати в жодні переговори. Перспектива тортур його не лякала, а з близькістю смерті він уже змирився. Певна річ, йому хотілося жити, дуже хотілося, проте він розумів, що зрадою свого життя не врятує, лише прирече себе на вічні муки в тій частині Потойбіччя, де мешкають душі відступників. Можливо, він ще живий лише тому, що Князі Нижнього Світу вирішили піддати його випробуванню і зараз один з них — чи то Локі, чи то сам Веліал, — пильно стежить за тим, як він поводиться на допиті.

„Ну що ж,“ — подумав Ларсон. — „Я доведу, що мені можна довіряти.“

Однак, на свій величезний подив, слухняно мовив:

— Так, принцесо, я готовий відповідати. Питайте.

Вона задоволено кивнула:

— От і добре. Передовсім, де ми?

— На Основі.

— Це я знаю. А де саме?

— У Росії, на павдні Бурятії, місто Няхта. Це недалеко від кордону з Монголією.

— Гм, досить відлюдна місцина… Хто господар цього дому, де він зараз і коли має повернутися?

— Тепер господар тут я. Мене призначено новим Наглядачем Інфернального Тунелю.

— А що сталося з попереднім?

— Чойбалсана більше немає. Його покарано.

— За що?

Ларсон не відповів. І аж ніяк не тому, що зміг опанувати себе, а якраз навпаки — розум колишнього інквізитора забився в паніці, і та його частина, що покірливо відповідала на питання, відступила під натиском усеохопнохо страху, тимчасово втративши контроль над мовленням. Втім, ненадовго — вже за секунду Ларсон відчув, як на нього накотилася хвиля розслабленості та заспокоєння, невдовзі панічний жах минув, і залишився тільки глибокий подив разом з розгубленістю. Він бо ж був надійно захищений від підкорення чужій волі, крім волі Господарів Потойбіччя, і зняти цей захист могла лише смерть…

— Ну от ви заспокоїлися, — сказала принцеса. — Прошу вас, продовжуйте. За що було покарано вашого попередника?

— Він не догледів за Мірандою, — так само слухняно відповів Ларсон, не в змозі зупинити себе.

— Хто така Міранда?

— Юна відьма, з якою я сюди прийшов. Дивна дівчина, — Ларсон занепокоєно відзначив, що починає говорити навіть про те, про що його не питали, — на вигляд їй років чотирнадцять, а вона вже така вправна чаклунка і затята пройдисвітка, що…

Його урвав чийсь приглушений скрик. Ларсон закинув голову й побачив трохи осторонь трьох людей — короля Ґуннара, худорляву дівчинку років дев’яти чи десяти, якій, вочевидь, і належав цей скрик, а також хлопця-підлітка, закутаного в чудернацький плащ. І дівчинка, і хлопець когось йому нагадували… Атож! Лише кілька годин тому Господар Веліал надіслав йому зображення цієї дівчинки і повідомив, що незабаром вона прийде сюди по тунелю. Якраз тому Ларсон і вклепався в цю халепу: почувши сиґнал, він вирішив, що прибула обіцяна Веліалом гостя, і нерозважливо спустився вниз, не очікуючи ніякої каверзи. Як виявилося, дівчинка справді прийшла — але вона була не сама.

Що ж до хлопця в чудернацькому плащі (з деяким запізненням Ларсон збагнув, що це лев’яча шкура), то він був дуже схожий на Міранду. Надзвичайно схожий — такими схожими можуть бути лише близнюки.

Що тут сказати, дивовижна компанія підібралася! Дівчинка, яку Веліал назвав своєю довіреною особою. Хлопчисько — поза будь-яким сумнівом, Мірандин брат-близнюк. І принцеса Інґа, що місяць тому кинула чоловіка і втекла разом зі своїм дядьком Ґуннаром з-під нагляду Інквізиції; дехто вважав, що вона скорилася своєму призначенню й пішла на службу Нижньому Світові… А коли так, то чому захопила його в полон і влаштувала допит? Може, це перевірка?… Ні, дурниці! Якби Веліал надумав улаштувати йому випробування, то підіслав би цілком незнайомих людей, щоб не виникло жодних підозр у їхній належності до ворожого табору. Тут явно щось інше…