Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Інфернальний туннель з однієї Грані на іншу має нульову довжину, і переміщення між ними відбувається за частки секунди. Щойно я ступила в чорноту тунелю, перед моїми очима на коротку мить промайнула непроглядна пітьма, а вже наступної секунди якась сила підхопила мене й віднесла вбік від вирви. Коли мої ноги доторкнулися до твердої підлоги, я похитнулася від різкого поштовху, проте зуміла втримати рівновагу і не впала.

Найперше мені була майнула думка, що тунель просто викинув мене назад — довкола панувала така сама сутінь, як і в підвалі відьминої хатини, а миттєвий перехід не залишив навіть найменшого відчуття подоланої відстані. Але потім я побачила неподалік Марка, який швидко обертався до мене, прикриваючись щойно створеним силовим щитом. Позад нього на підлозі лежала Беатриса.

Побачивши мене, хлопець полегшено зітхнув:

— Пані…

— Що з Беатрисою? — запитала я. — Поранена?

— Ні, все гаразд. Просто відмовлалася повертатись, і мені довелося наслати на неї сон.

— Правильно, — схвалила я. — Бери її й ходімо звідси.

Марк деактивував щит і опустився перед сестрою навколішки, а я тим часом квапливо роззирнулася. Приміщення, де ми опинилися, було трохи просторішим за підземне капище відьми і являло собою щось на зразок кинутого бункера або бомбосховища. Підлогу, стіни та стелю було збудовано з міцного матеріалу, що по своїй структурі та щільності нагадував бетон. У стіні навпроти я побачила масивні залізні двері, над яким тьмяно горів забраний у залізні ґрати ельм-світильник… ні, електрична лампа! Лише зараз я звернула увагу, що моя чаклунська сила трохи „відморожена“ — це так на неї впливали несприятливі для маґії природні умови Основи.

Взявши Беатрису на руки, Марк підвівся з колін і зробив був крок у бік вирви, аж раптом з чорноти Інфернального Тунелю йому назустріч вистрибнула невелика довгохвоста істота з палаючими сапфіровими очима. Хлопець злякано відсахнувся, мало не відпустивши від несподіванки сестру, а я тихо вигукнула:

— Леопольде!

Кіт м’яко приземлився на всі чотири лапи і, миттю зорієнтувавшись, кинувся до мене. За якусь секунду з’явилася білява Лаура, а слідом за нею — руда Фріда, кішка лейтенанта Ларсона, яку Марк та Беатриса назвали Кариною. Леопольд щось промуркотів кицькам, і ті швиденько відбігли вбік, звільнивши місце для Ґуннара, який виринув з тунелю, тримаючи на руках свою кішку Белу. На відмуну від мене, він спіткнувся й напевно б упав, якби я вчасно не підтримала його.

— Дякую, Інґо, — пробурмотів Ґуннар, випустивши кішку з рук. — Слава Богу, з тобою все гаразд.

— Зате з тобою негаразд, — сердито відповіла я. — Якого біса ти попхався за мною? І навіщо пустив Леопольда?

— Ніхто мене не пускав, — утрутився кіт. — Я сам пішов. Коли відчув, що ти знову полізла, куди не треба, то зразу побіг разом з кицьками вниз і побачив, що Ґуннар стоїть із роззявленим ротом і витріщається в цю дірку. Ну, я й мотнув сюди. Не міг же кинути тебе напризволяще.

— А мені вже нічого не залишалося, — розвів руками Ґуннар. — Куди всі, туди і я.

Я приречено зітхнула й повернулася до Марка, що стояв з непритомною Беатрисою на руках і розгублено дивився на мене.

— Що ж, — сказала я. — Твоя сестра виграла. Можеш її будити.

— То ми не вернемося назад?

— Ні, звичайно. Коли всі тут, то вертатися немає сенсу… Тобто сенс є — там-бо залишилися наші речі, а головне, зоряні карти та книжки з навіґації по Гранях, до того ж ми з Ґуннаром добиралися на Контр-Аґріс майже місяць, — але краще не ризикувати. Я волію згаяти кілька зайвих тижнів у старому доброму Колодязі, аніж знову потикатися в Інфернальний Тунель, де нас можуть залюбки прикінчити. Нам неабияк пощастило, що ми вибралися звідти цілими та неушкодженими, і я не хочу зайвий раз спокушати долю. Тож буди Беатрису, Марку.

Хлопець дбайливо опустив сестру на підлогу і став чаклувати над нею. А я, переконавшись, що залізні двері в протилежній стіні — єдиний вихід із приміщення, підійшла до них і обережно просканувала простір по той бік. Жодної небезпеки там не відчула. За дверима починалися кам’яні сходи, що вели нагору і впиралися в іще одні двері. Що було далі, я не бачила — мої притуплені Основою відчуття не могли пробитися крізь другий шар заліза та бетону.

Тим часом Беатриса повернулася до тями — я зрозуміла це зі звуку лапаса, яким вона нагородила брата за турботу про її безпеку.

— Пробач, Беа, — винувато мовив Марк. — Я не мав іншого вибору.