Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Марк пощулився й щільніше загорнувся в шкуру.

— І що ж тепер робити? — жалісливо мовив він. — Мені ж доведеться повернути її законному господареві, теперішньому королю Ліону.

Теперішній король Ліону й законний господар шкури похитав головою:

— Щодо цього не турбуйся, він не вимагатиме її повернення. Тепер шкура належить тобі. Правда ж, Інґо?

У відповідь я лише мовчки кивнула, думаючи про своє.

— А я? — озвалася Беатриса. — Я ж також користувалася шкурою, коли жила в Марковім тілі.

Ґуннар розвів руками.

— От тут я нічого сказати не можу. Якщо шкура діє лише на тіло, на мозок, тоді з тобою все має бути гаразд. Та якщо на дух і на розум, то в цьому разі ти назавжди будеш прив’язана до брата і не зможеш відійти від нього далі, ніж на десять кроків.

— А це можна перевірити? Просто зараз?

— Так, звичайно. Нехай Марк відійде осторонь, а ми подивимось, як ти відреагуєш.

— Гарна ідея, — сказала я. — Відійдіть обоє — і ти, Марку, і ти, Ґуннаре. Перевіримо, а заразом Беатриса перевдягнеться. Це її вбрання нікуди не годиться.

На цьому й погодилися. Марк із Ґуннаром відійшли вглиб лісу, а я видобула із сумок комплект чистої білизни з вовняними колготками, свої запасні черевики, картату сукню, яку вдягала на привалах (а в дорозі носила штани), та теплу кофтину. Нітрохи не бентежачись через Леопольдову присутність, Беатриса стала перевдягатися.

— Ну як? — запитала я. — Щось відчуваєш?

— Та ніби нічого такого. Поки ви поруч, мені зовсім не страшно.

Беатриса вдягла сукню, підв’язалася паском і накинула на плечі кофтину. Моя одіж була завелика на неї, але в ній вона виглядала набагато краще, ніж у сорочці та каптані свого брата.

— Здається, непогано, — сказала я, оглянувши дівчинку з усіх боків. — Як гадаєш, Леопольде?

На мій подив, кіт спокійно відповів:

— За відсутності кращого, згодиться. — Він підбіг до Беатриси, потерся об її ноги, на які вона ще не встигла надягти черекики, й категоричним тоном оголосив: — Усе це дурниці! Ти Цвітанка. Просто не пам’ятаєш про це.

Дівчинка нахилилася, взяла Леопольда на руки й притислася щокою до його м’якої шерсті.

— Якщо хочеш, називай мене Цвітанкою.

„Інґо,“ — надійшла до мене Ґуннарова думка. — „Що там з Беатрисою?“

„Здається, нормально. Каже, що поруч зі мною їй нітрохи не страшно.“

„Тоді, схоже, вона не потрапила в залежність. Король Івейн у своєму заповіті пише, що страх через відсутність шкіри цілком іраціональний, безпідставний і жодною мірою не залежить від того, чи існує об’єктивна небезпека. Тож із дівчиною все гаразд.“

„Ну й слава Богу,“ — сказала я. — „До всіх її бід бракувало лише параної. Ви далеко відійшли?“

„Кроків на тридцять.“

„Цього досить?“

„Коли вірити Івейнові, то цілком.“

„Далі не йдіть, але поки не повертайтеся. Зачекаймо трохи, подивимось.“

„Гаразд… До речі, що ти думаєш про всю цю історію?“

Я зітхнула.

„Мені просто голова паморочиться. Я вже казала тобі що не вірю у випадкові збіги, а тут ці самі збіги одне одному на голову залазять. І шкура Івейна, що так вдало потрапила до рук Марка та Беатриси, і той факт, що вони виявилися нашими далекими родичами, завдяки чому змогли скористатися цією шкурою. Та й наша зустріч з ними — ми ж любісінько могли розминутися. І те, що зі мною поїхав ти — ця шкура ніби притягла тебе до себе. Може, ми так довго блукали поблизу Контр-Аґріса не з моєї вини… тобто не лише з моєї вини, а ще й тому, що мали з’явитися тут саме сьогодні, саме зараз. А про те, що трапилося з Беатрисою, я взагалі мовчу. Тут явно не обійшлося без втручання вищих сил, які примусили її вселитися в братове тіло.“

„Гм… А я думав, що Вишній Світ уникає прямого втручання в справи земні.“

„Дідька лисого уникає! Це все казочки, Ґуннаре. Хіба Великі, месії там різні або пророки — це не втручання?“

„Так, втручання,“ — визнав він. — „Але опосередковане.“

„Ай, дурниці! Усе це лише слова. Пряме, опосередковане — яка, власне, різниця. Мене цікавить інше: чи було вселення Беатриси в тіло Цвітанки чистою випадковістю, чи й до цього доклали руку згори . Що ж до самої Цвітанки, то тут я виключаю будь-яку випадковість. Я певна, що її обрали для втілення не навмання, а саме тому, що вона сестра Владислава.“

„Гадаєш, Веліал розгадав твій план і хотів під маскою Цвітанки підсунути тобі шпигуна?“

Кілька секунд я роздумувала над Ґуннаровим припущенням.

„Цей варіант теж вартий уваги. Хоча сумніваюся — останні кілька днів ми блукали довкола цієї Грані й кожної миті могли на неї потрапити. А тоді всі Веліалові плани зірвалися б. Найпевніше, моя хитрість спрацювала, і він не чекав моєї появи на Контр-Аґрісі. А шпигуна у Цвітанкинім тілі було призначено для Владислава. Вочевидь, Свен Ларсон або якийсь інший аґент у нашому оточенні доповів Веліалу, що Владислав дуже прихилився до найменшої зі своїх сестер і збирається забрати її з собою, а той вирішив скористатися цим. Якщо я не помиляюся в своїх здогадах, то через кілька днів після викрадення Цвітанки інквізитори якимсь чином напали на її слід — можливо, спіймали спільника відьми, який розповів їм про це лігвище, — і тепер поспішають сюди, щоб звільнити сестру Владислава. Якби не ми і не Марк з Беатрисою, вони б „урятували“ її від інсценованого відьмою жертвоприношення й повернули на Істру, а потім вона поїхала б з братом до Вічного Міста. І ніхто б не запідозрив, що ця дівчинка не та, за кого себе видає.“