Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Ти міг би піти зі мною. А тепер… Ні, стривай! Ми ще тут!

Я повернулася до них. Беатриса вже сиділа на підлозі і спантеличено роззиралася довкола.

— Ми рішили піти за тобою, — сказала я. — Всі разом.

— Ага! — вставив слівце Леопольд. — То це ти, Цвітанко, втягла нас у цю історію?

Дівчинка взяла його на руки й поцілувала в рожевий ніс.

— Я дуже перепрошую, котику. Я не хотіла вас утягувати, просто так вийшло. — З цими словами вона звелася на ноги й підійшла до мене. — Не гнівайтеся на мене, пані. Будь ласка…

— Облиш, — відмахнулась я. — Що сталося, те сталося… Ти хоч бачиш сліди?

— Бачу, але дуже слабко. Дуже-дуже слабко. Тільки б вони зовсім не зникли.

— А в мене щось негаразд зі шкурою, — розгублено морвив Марк. — Її маґія здорово заслабла.

— А моя майже геть зникла, — озвався Ґуннар. — Що відбувається, Інґо?

— Нічого страшного, — відповіла я. — Можете втішати себе тим, що наші потенційні противники ослабли ще дужче. Звідси, з Основи, доступ до Нижнього Світу, звідки вони черпають свою силу, дуже ускладнено.

— То ми на Основі? — вражено перепитав Марк.

Ґуннар і Беатриса лише мовчки вирячились на мене. Як освічені чаклуни, розумом вони усвідомлювали, що Земля — не сад Едемський, і тут живуть такі ж люди, як і в інших місцях; та водночас у глибині душі поділяли благоговійне ставлення більшості мешканців Граней до Основи.

— А що тут такого дивного? — незворушно мовив Леопольд, зручно вмостившись на руках у Беатриси. — Зараз ми саме там, де я зустрів Інну та Владислава.

— У Києві? — запитала я.

Кіт похитав головою:

— Ні, не думаю. Звідси до того міста, де ми жили, далеченько. Але туди можна потрапити без ваших штучок-дрючок, типу цієї дірки в підлозі.

Я хотіла була спитати, скільки це — „далеченько“, аж тут мої почуття, що й досі були зосереджені на сходах за залізними дверима, здійняли тривогу. Я відчула, як повільно, з натужним скрипінням, відчиняються горішні двері.

— Беатрисо? — пошепки запитала я. — Коли ти з’явилася, світло тут горіло?

— Здається, ні. Мабуть, воно загорілося вже після того, як я вийшла з тунелю… Хоча не певна.

Я мовчки кивнула. Вочевидь, тут спрацювала якась автоматика. І, напевно, сповістила господаря, що до нього завітали гості. Цікаво, він уже знає, що ми не належимо до його друзів? Чи все сталося так швидко й раптово, що в Нижньому Світі ще не встигли зорієнтуватися. Судячи з усього, так і було — інакше вони б просто заблокували Інфернальний Тунель, перетворивши його на пекельну пастку.

Нарешті хтось увійшов через горішні двері й почав спускатися сходами. Я жестом наказала своїм супутникам відійти в дальший кінець бункера і прикрила їх потужним силовим щитом, а сама залишилася на місці, наготувавшись до нападу. Марк хотів був приєднатися до мене, проте я заперечно хитнула головою, а сестра схопила його за рукав і щось прошепотіла на вухо. Марк неохоче кивнув, погоджуючись із нею.

По той бік почулося скреготіння іржавого засуву, відтак двері повільно відчинились, і тут із темряви почувся приголомшений вигук:

— Принцесо!…

Ще до цього вигуку я збагнула, хто переді мною, і розгонисто вдарила по ньому паралізувальними чарами. Супротивник з тихим стогоном осів на підлозі.

— Схоже, нам не доведеться йти по сліду, — спокійно мовила я, ширше розчиняючи двері. — Ця людина має знати, куди вирушила викрадачка.

Позбувшись опори у вигляді дверей, мій бранець розпластався на підлозі, а електрична лампа над входом висвітила обличчя лейтенанта Ларсона.

Отямившись, Ларсон виявив, що його руки та ноги зв’язано якимись невидимими нитками. Голова мало не розколювалася від нестерпного болю, все тіло корчило судомами, перед очима пливло. Насилу сфокусувавши погляд, він упізнав обстанову вітальні в будинку Наглядача. Сам лежав на дивані, а за кілька кроків від нього сиділа на стільці принцеса Інґа.

Ларсон кволо здивувався, чому він досі живий. Сильно дивуватися не міг — для цього йому просто бракувало сил. Однак його подив був щирим та глибоким. Він мусив був умерти тієї ж миті, коли опритомнів і усвідомив себе бранцем — а проте, продовжував жити. Закладена в його підсвідомість команда самоліквідації чомусь не спрацювала.

Певна річ, Ларсон уже збагнув, що його маґію заблокували, але це геть нічого не міняло. Механізм блокування чаклунської сили полягав у припиненні свідомого доступу до неї, а підсвідомості ніхто діяти не заважав, тож вона вже давно мусила б активувати інфернальні зв’язки, по яких із Нижнього Світу надійшов би потужний імпульс енерґії, здатний миттю перетворити його на вогняну жижу. Щоправда, в умовах Основи він був би суттєво послаблений, але його точно вистачило б на те, щоб цілковито зруйнувати мозок.