Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Ой, глянь! — злякано озвалася вона. — МакҐреґор зник!…

На ці слова Марк відреагував миттєво — негайно кинувся до найближчої стіни, притиснувся до неї спиною і, виставивши перед собою кинджал, обвів швидким поглядом усе приміщення. Зала була порожня — в тому сенсі, що ніде в іншому місці тіло не лежало. Маркове серце загупало в грудях, на лобі виступив холодний піт, а внизу живота неприємно залоскотало. Першим його поривом, продиктованим панікою, було стрімголов побігти до сходів, а ними — вниз, до виходу, проте він стримав себе, вчасно збагнувши, що повсталий з метрвих МакҐреґор цілком міг зачаїтися на нижньому поверсі вежі, де розташовувалися комори та інші господарські приміщення… А також вхід до підземелля, де лежали тіла ще шести розбійників!

— Він точно був там, Беа? — з останньою надією запитав Марк. — Ти не помилилася?

— Ні, Марку, я точно пам’ятаю. Він лежав біля столу, там лишилася пляма від крові, ти ж сам бачиш… — У сестриних думках виразно вчувалися жах і каяття. — Боже, яка я дурна! Як могла забути шкільні уроки! Нас бо ж навчали, що тіла чорних чаклунів і одержимих треба знищувати, щоб вони не перетворилися на зомбі. Найменше, що я мусила зробити, це відтягти тіло МакҐреґора в підземелля, до решти розбійників, і там їх замкнути. А я навіть не подумала про це, я…

— Вгамуйся, Беа, — різко урвав Марк сестру, відчуваючи, як її відчай передається йому. — Не карайся так, цим ти нічого не зміниш. Зрештою, кожен може помилитися. Я, до речі, теж гарний — мені й на думку не спало запитати, чи подбала ти про тіла розбійників.

— То що ж нам робити? Втікати?

— Боюся, вже запізно. Внизу нас напевно чекає засада.

— Але… Чому вони не накинулись, коли ти ввійшов?

— Бо тоді я ще міг утекти, адже зомбі — істоти незграбні. До того ж, вони не могли влаштувати засаду біля самих дверей, бо від них сильно тхне кладовищем, і цей сморід виказав би їх. Та тепер вони вже точно вибралися зі своєї схованки, перекрили вихід і чекають, що я, виявивши зникнення МакҐреґора, запанікую, дам драпака і потраплю в пастку. Коли ж вони зрозуміють… тобто, коли той, хто віддає їм накази, зрозуміє, що я не поспішаю повертатися, він надішле кількох зомбі прочісувати вежу.

— То що ж нам робити? — знову запитала сестра.

— Я думаю, Беа, — відповів Марк, гарячково пригадуючи все, що він знав про зомбі.

У школі їх навчали прийомам боротьби з цими інфернальними істотами, але зараз, позбавлений своєї чаклунської сили, він не міг удатися до жодного з доброї дюжини заклять, що послужливо спливли в його пам’яті. Що ж до немаґічних засобів, то вони були традиційні — вогонь та срібло, а за відсутності того й іншого, годилася зброя і зі звичайної сталі, якою рекомендувалося порубати нежить на шматки. З величезним полегшенням Марк згадав, що зомбі не володіють ні крихтою маґії — навіть якщо їхні тіла належали чаклунам.

— Беа, — запитав він, — ти… я маю сірники?

— Так. Здається, в лівій кишені.

Марк сунув руку в ліву кишеню куртки й видобув невеличкий металевий циліндр з коліщатком. Переконавшись, що кресало працює, він швидко перебіг до іншої стіни й зупинився поруч зі встромленим в іржаве кільце смолоскипом.

— До речі, Беа, — промовив Марк, взявши до рук смолоскипа, — де ти взяла кинджал?

— В одній з кімнат нагорі. Не на третьому поверсі, де спальні, а на четвертому.

— Де саме?

— Отут, — Беатриса показала в думках схематичну картинку горішнього поверху вежі, позначивши на ній найближчі до сходів двері. — Гадаю, це кабінет МакҐреґора.

Марк стиснув колінами держалко смолоскипа й переклав кинджал у ліву руку.

— А там не було срібного меча? — спитав він, запалюючи від кресала смоляне клоччя.

— Срібного меча? — здивувалася сетра. — У чорного чаклуна?!

— А що тут такого? Він же був людиною — хай і людиною, що продала душу дияволу, — а отже, срібло не могло завдати йому шкоди… За життя, певна річ. Зараз воно для нього так само небезпечне, як і для будь-якого іншого зомбі. Чимало чорних чаклунів носять із собою срібні мечі. По-перше, вони також не ґарантовані від нападу нечисті, яка часто-густо не розбирає, свій це чи чужий; а по-друге, срібло слугує їм гарним маскуванням — адже більшість людей щиро переконані, що такою зброєю не можуть володіти ті, хто пов’язаний з Нижнім Світом. Навіть ти так вважаєш.

— Я так не вважаю, — заперечила Беатриса. — Просто… просто я розгубилась і бовкнула, не подумавши… Я дуже боюся, Марку… А якийсь меч у кабінеті є, висить на стіні. Тільки не знаю, чи срібний. Він здався мені надто великим і важким, тому я його не чіпала.