Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

На той час Марк уже встиг трохи зібратися на думках. Безліч питань, що ненадовго були відступили під натиском горя, тепер опосіли його з новою силою і наввипередки вимагали відповідей. Цих питань стало ще більше, а перспектива почути відповіді на них сповнювала його панікою. Йому знову захотілося разплакатись — і від туги за втраченою Ребекою, і від страху дізнатися щось жахливе про Беатрису. А в тому, що й зі старшою з його сестер сталося лихо, він уже не мав сумніву…

— Заспокойся, братику, — лагідно мовила Беатриса, миттю відчувший його страх. — Адже я тут, з тобою. Я жива. Згадай, чого нас навчали на уроках філософії: „Думаю, отже, існую.“ А я думаю, це точно.

— То що ж трапилося, Беа? — набравшись сміливості, запитав Марк.

— Я… в мене… — Сестра розгубилася. — Ох, Марку, навіть не знаю, з чого почати! Ти що-небудь пам’ятаєш після того, як нас захопили на тракті?

— Ні, — відповів Марк. Він вирішив поки не розповідати про те, що не відразу був паралізований, а ще якийсь час чинив опір і зрештою здійснив невдалу спробу самогубства. — А ти коли отямилася?

— Вже досить давно. Може, тиждень тому, може, й більше. Точно не знаю. Я прочумалася ще в дорозі, а ви з Бекі так залишалися непритомними. Коли ми прибули сюди, розбійники віднесли вас до вежі, а мене кинули до підземної комірчини з крихітним віконцем під самою стелею, і відтоді я геть втратила почуття часу. Була якась сонна, байдужа до всього, мабуть, мені щодня підсипали до їжі спеціальне зілля, щоб утримувати в такому стані. Гадаю, якби не це, я б точно наклала на себе руки. А потім… — Беатриса замовкла в розпачі, і під тиском її емоцій з Маркових грудей вихопився схлип. — Це сталося позавчора. Мене відвели ще глибше в підземелля, до великої зали з жертовником, поклали в центрі накресленої на підлозі пентаграми і навели якісь чари, від яких я цілком втратила здатність рухатись, і говорити. Старший з них, який назвався на тракті МакҐреґором, довго читав наді мною вголос страшні чорні закляття, а тим часом його помічник, той дзюбатий чорношкірий, приносив у жертву маленьке дитятко… Це було так жахливо, Марку! Я мало не збожеволіла. Та врешті мені вдалося заплющити очі, я стала подумки молитися, щоб не чути гидких заклять МакҐреґора і криків бідолашного малюка… А потім заснула.

Марк мерзлякувато пощулився.

— Беа, люба! Тебе вони також принесли в жертву?

— Ні, не зовсім. Мене… Словом, поки я спала, мені був дивний сон. Я ніби пливла серед золотого сяйва, почувалася так спокійно й безтурботно, як ще ніколи в житті. Я тоді подумала, що вмерла, але нітрохи не злякалася, навпаки — лише зраділа. Бо ж кажуть, що душі жертв потрапляють до Нижнього Світу, а той осяйний простір був аж ніяк не схожий на пекло. Трохи згодом переді мною з’явилося троє людей… три примарні постаті — дорослого чоловіка і двох хлопців, один з яких був нашого віку, а інший десь на два або три роки старший. Вони всміхалися мені, їхні усмішки були сумними та добрими. Чоловік сказав, що я прийшла зарано і маю повернутися. Я хотіла була запитати, куди прийшла зарано, але не змогла вимовити ані слова. Сяйво довкола мене почало тьмяніти, я знову стала засинати… чи, радше, прокидатися, і останнє, що я почула, були слова старшого хлопця — він просив мене довіритися силі лева.

— Якого лева?

— Не маю уявлення. Він сказав: „Довірся силі лева, Беатрисо.“ Може, йшлося не про тварину, а про людину на ім’я Лев… Не знаю, що й думати, Марку.

— Гм… А що було далі?

— Я прокинулась у твоєму тілі. Правда, не зразу збагнула, що це твоє тіло. Я лежала в ліжку в темній спальні, штори на обох вікнах було запнено, крізь них слабко пробивалося денне світло. Раптом у сусідній кімнаті залунали голоси. Розмовляли двоє — чоловік та дівчина. Голос дівчини був владним, а чоловіка — улесливим, запопадливим. Вони говорили якоюсь незнайомою мовою, і я нічого не зрозуміла — хіба що розібрала наші з Бекі імена. Потім голоси змовкли, а незабаром почувся плюскіт води. Наважившись, я обережно вибралася з ліжка, підкралася до дверей і зазирнула в замкову шпарину. Я побачила… Ох, Марку, подумай лишень: там я побачила себе! Друга „я“ сиділа у великих ночвах з водою, а поруч на підлозі була розкидана моя брудна одіж. Я не закричала тільки тому, що мене паралізувало від страху. Весь той час, поки вона милася, а потім надягала чисте вбрання з моєї скрині, я непорушно стояла навколішки, ніби прилипла до дверей. Лише коли вона вийшла з кімнати, я трохи оговталася і от тоді помітила, що перебуваю не в своєму тілі…