Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Нічого, вони все зрозуміють. А що ж до мене, то я на Істрі не нудитимуся. Мені й самій не терпиться познайомитись із твоєю ріднею. — Я всміхнулася. — А надто ж із сестрами.

Нашій подальшій розмові завадив делікатний стукіт у двері.

— Це по наші душі, — повідомив Владислав і поглянув на годинника. — Атож. Час уже готуватися до прийому. — І, підвищивши голос, сказав: — Заходьте.

Щойно двері відчинилися, до кабінету поперед усіх прошмигнув Леопольд, і лише потім на порозі з’явився святково вдягнений Шако, який виконував при Владиславові обов’язки зброєносця. Цієї посади домагалося чимало юнаків із найвпливовіших інквізиторських родин, але чоловік наполіг на кандидатурі Шако, і на початку літа хлопця привезли з Ланс-Оелі до Вічного Міста. Також ми хотіли забрати й Суальду, проте вона категорично відмовилася залишати Кер-Маґні, заявивши нашим посланцям, що сам Метр призначив її наглядати за маєтком, і тільки він може звільнити її від цих обов’язків.

Слідом за Шако ввійшла Ґрета з червоною оксамитовою подушкою в руках, на якій лежав тонкий золотий обруч, прикрашений коштовними каменями. Цей вінець був, звісно, не королівський, а лише князівський, він належав мені безвідносно до Метрового заповіту та рішення Державної Ради Імперії, а просто за правом народження — як князівні Бокерській і принцесі Ліонського королівського дому.

— Ваші високості, — промовив Шако, шанобливо вклонившись. — Дозвольте нагадати вам…

— Коротше, — урвав його безцеремонний кіт, — годі вам тут шушукатися. Владиславе, мерщій ходи перевдягатися, а тобі, Інно, треба поправити зачіску й надіти на свою голівку корону. — Він спритно скочив на мій письмовий стіл. — Я особисто за цим простежу.

Владислав підвівся зі стільця.

„То я піду, Інно,“ — сказав він подумки. — „А вже ввечері ми вирішимо, що нам робити.“

„Гаразд,“ — погодилась я. — „Хоча не бачу, що тут вирішувати. Інших варіантів просто немає.“

Про можливість поїздки нарізно — мені на Аґріс, а йому на Істру, — ми навіть не обмовилися. Для нас обох це було неприйнятно.

— Прокинься, Марку, прокинься, любий. Мені так самотньо без тебе… Ну, прошу тебе, братику! Я ж знаю — ти можеш…

Марк поволі виринав із мороку забуття. Його розум ще блукав у пітьмі, але він уже почав усвідомлювати себе людиню — істотою, здатною мислити й пам’ятати. Поступово, крок за кроком, він став збирати з розрізнених фраґментів спогадів цілісну картину минулого, поки нарешті дістався до останнього епізоду на трактовому шляху. Пережитий тоді жах знову пойняв Марка; у паніці він хотів був повернутися назад, у рятівне забуття, проте його зупинив заклик Беатриси:

— Не втікай, Марку. Не лишай мене саму. Ти мені дуже потрібен.

— Беа? — Присутність сестриних думок [2] Щоб не перевантажувати читача надмірною кількістю лапок, тут і далі обмін думками між Марком та Беатрисою (у тих випадках, коли це буде очевидно) передаватиметься за допомогою звичайних діалогів. А репліки, мовлені вголос, будуть зрозумілі з контексту. зігріла Марка, вгамувала його страх, повернула йому здатність тверезо мислити. — Беа, рідненька, ти жива?

— Так, братику. Я тут, я з тобою.

— А я… я живий? Хіба я не вмер?

— Ні, Марку, ти не вмер. Ти довго хворів, та вже видужав.

Якийсь час він обдумував цю інформацію.

— Якщо я живий, то чому не можу ворухнутися? Чому я нічого не бачу?

— Ой, даруй! Я зараз.

Наступної секунди Марк відчув соє тіло і зміг розплющити очі. Він виявив, що лежить у густій траві в тіні розлогого дерева, чия густа крона прикривала його від спекотного проміння полудневого сонця. Над силу підвівшись, Марк сів і роззирнувся довкола.

Він перебував у незнайомій лісистій місцевості, неподалік похмурого громаддя напівзруйнованого замку, єдина вціліла вежа якого височіла над околицями, немов казковий велет. Поруч із собою Марк побачив лук з дюжиною стріл у сагайдаку, довгий кинджал у піхвах, містку флягу й відкриту шкіряну сумку, де лежали якісь паперові згортки — очевидячки, з їжею. Беатриси ніде видно не було, проте він виразно відчував її присутність.

— Де ти, сестричко? Що це зе замок? Як ми сюди потрапили?… І де Бекі?

— Забагато питань, Марку, — стримано мовила Беатриса. — Навіть не знаю, з чого почати.

— Почни з того, що покажись мені. Чому ти ховаєшся, Беа? Бекі з тобою?

— Ні, вона не зі мною, — відповіла сестра з невимовною тугою. — Її вже ніколи не буде з нами, Марку. Вона… вона вмерла.