Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Що ж, подивимося, — сказав Марк.

Нарешті клоччя розгорілося. Він узяв смолоскипа в праву руку і, тримаючи його перед собою, рушив до сходів.

Знизу долинув якись шум. Марк затремтів.

— Беа, дорогенька, — попросив він. — Прошу, не лякайся так. Ти мені заважаєш.

— Вибач, братику. Я зараз… я постараюся…

Тремтіння припинилося.

— Це вже краще, — схвально мовив Марк і став підніматися сходами.

На горішній поверх він дістався безперешкодно, але за цей час аж упрів від напруженого чекання, що попереду вигулькнуть зомбі й перекриють йому шлях.

Важкі дубові двері МакҐреґорового кабінету знаходилися саме там, де й зобразила їх на своїй схемі Беатриса. Вони щільно прилягали до одвірка, лише над підлогою була вузенька шапарина, і звідти тягло вогкістю та різким цвинтарним запахом.

— Там хтось є, — сказала сестра.

— Знаю, — відповів Марк. Відчувши близьку загрозу, він зненацька заспокоївся, став міркувати тверезо й логічно. — Отже, там справді є щось небезпечне для них, якщо вони виставили охорону. Будемо сподіватися, що в кабінеті лише одна люд… істота.

Він притиснувся до стіни біля самого одвірка і легенько смикнув за іржаве кільце, що слугувало за дверну ручку.

У відповідь з кабінету почулося тихе скрипіння дерев’яних дощок підлоги, ніби хтось обережно переступив з ноги на ногу, потім знову запала тиша. Тоді Марк сильніше потягнув за кільце, а коли двері трохи піддалися, негайно прибрав руку. І вчасно — наступної секунди двері розчахнулися з такою силою, що якби Марк стояв перед ними, його б відкинуло до протилежної стіни.

З кімнати в цілковитій мовчанці вивалився чорношкірий здоровань — той самий, що хотів зґвалтувати Беатрису. Цей спогад додав Маркові злості, і він рвучким рухом ткнув запалений смолоскип у вкрите трупними плямами дзюбате обличчя.

Голову зомбі вмить охопило полум’я. Марк хутко відскочив. А зомбі мовчки кидався з боку в бік, натикаючись на стіни, вогонь стрімко поглинав мертву плоть, і за кілька секунд уже палала вся верхня половина його тулуба. Нарешті він опинився біля сходів і, спіткнувшись, покотився вниз. Тільки тоді з його горла вихопилося тужливе, пронизливе завивання, від якого Маркові стало моторошно.

Знизу долинуло виття інших зомбі, і вкрадливий шурхіт на сходах змінився важким тупотінням ніг.

— От і все, — сказав Марк. — Вони зрозуміли, що їхню присутність виявлено, і тепер пішли в наступ.

— На цьому поверсі не чулося виття, — зауважила Беатриса.

— Атож. Схоже, нам пощастило. Тут був лише один зомбі.

Проте Марк не втрачав пильності і, розмахуючи перед собою смолоскипом, обережно зазирнув до кабінету. Другого зомбі там не було.

Марк увійшов до середини й уважно роззирнувся. Умеблювання кімнати складалося з широкого столу з брудними колбами, мензурками й іншим алхімічним приладдям, крісла, двох стільців, шафи поруч зі столом, обитої залізом скрині в кутку і кількох книжкових полиць. На стіні біля шафи висів чималих розмірів меч у шкіряних піхвах.

Оскільки існувала хоч і мізерна, та все ж ненульова ймовірність, що в шафі міг ховатися ще один зомбі, Марк передовсім розчахнув її дверцята, тримаючи напоготові смолоскип.

Ніяких зомбі там не виявилося. Полиці шафи було заставлено різноманітними амулетами, якимись мінералами, пляшками з алхімічними реактивами та чаклунським зіллям і багатьма іншими предметами, про чиє призначення Марк не мав ані найменшого уявлення.

Тим часом виття лунало вже зовсім близько, але кроків чути не було — вочевидь, тіло чорношкірого зомбі ще продовжувало горіти на сходах і перекривало його товаришам дорогу. Марк кинувся до меча, зірвав його зі стіни й видобув з піхов. Начищене до дзеркального блиску лезо засяяло в промінні надвечірнього сонця, що зазирало в розчинене вікно кабінету.

— Срібний! — радісно вигукнув він. — Тепер маємо зброю, Беа!

— Авжеж, маємо, — без особливого ентузіазму погодилася сестра. — Тільки меч такий великий…

— Не біда. — Вирішивши не гасити смолоскипа, Марк устромив його в спеціальне кілце на стіні, відтак міцно обхопив держалко меча обома руками і зробив пробний замах. — Таки важкуватий, — визнав він. — Та нічого, впораюся.

— Будемо сподіватися, — сказала Беатриса. Марк із задоволенням відзначив, що після перемоги над одним зомбі сестра змогла вгамувати свій страх. — А знаєш, я не думаю, що неґр охороняв цей меч. Якби проблема була лише в ньому, зомбі загорнули б його в якусь щільну тканину і сховали б деінде, скажімо, в підземеллі. Отже, тут є щось інше. Щось таке, до чого вони не змогли навіть наблизитися. Це „щось“ так відволікло їхню увагу, що вони проґавили меча.